Дуду лихоманило. Тремтячими руками він узяв мотузок, перехрестився, одначе не тягнув.
— Він сам не подужає,—пролунало з натовпу. Усі чомусь подивилися на старосту, але він стояв, обіпершись на полудрабок воза, дивився в поле.
І тоді наперед вийшов дзьобонорий шрамоватий чоловічок у короткому жупані, тицьнув пальцем у мене.
— Ось він... з однієї злодійської складки. Нехай тягне.
Жах охопив мене, струснув од ніг до голови, як струшує деревце од низу до верхівки удар сокири при корені. Душа рвонулася до Бога, очі до людей, розпука розривала серце, я розумів, що гину, гину назавжди, в мене немає сили боротися, зараз я візьму в руки мотузка, і тоді... Та в ту саму мить в моєму серці несподівано почало народжуватися щось шкарубке, тверде, відчайне. І на жодну мить не зринуло бажання признатися, чий я син. Пізніше я вельми пишався цим перед собою.
— Я... не з злодійської складки,— тихо, але переконано заперечив.— Я чесного отця син.
І знову в мене всередині все завмерло, мовби приморозилося, я ледве тямив, що тут відбувається, я не розумів, чому такі жорстокі всі ці люди й чому мовчить, не проситься Миля. Він уже ні на що не сподівається? Але я сподівався. Оте тверде, відчайне розросталося в мені, ставало насупроти всіх цих людей, у власну оборону.
— Тягни, ми заплатимо,— загомоніли бортники.
— По десять копійок з чоловіка. Ціна добра. Буде кілька талярів.
— По десять багато, вистачить по два шаги. Вони торгувалися, неначе продавали скотину або дрова, але самі тягнути мотузок не бажали. Я зрадів, сподіваючись, що добровільного містра не знайдеться. Одначе він знайшовся. Наперед виступив чоловік з в'язкою недогнуздків та пут, либонь, пастух, що пас коні, й підійшов сюди, циганкуватий з вигляду чи й справжній циган. Він обвів товпу крапчатими очима, сплюнув під ноги й сказав:
— Якщо по десять копійок, я згоден.
— По десять то й по десять,— погодилося одразу кілька чоловік. Інші мовчали, але їхня мовчанка сприймалася як згода. Циганкуватий узявся за кінець мотузка. І в ту мить щось зрушилося в мені. Й запанікувало, й заголосило, й обурилося, озлилося, й рвонулося високо-високо — наді мною, над натовпом, під самі хмари. Сльози вдарили з моїх очей, і я впав на коліна.
— Люди добрі, що ви робите, схаменіться. Не беріть на себе такого гріха, не занапащайте самі себе. Усіх вас за це поглине вогненна геєна. Бог не простить вам цього. Ви нічого не знаєте, ви сліпі й темні...
— Погляньте, ми темні... А ти хто такий будеш, шмаркачу, щоб учити нас,— погрозливо мовив немолодий козак у люстриновому жупані та високій сивій шапці. У козака — обвислі вуса й шрам на підборідді.
Я вчепився поглядом у цього козака, тепер я звертався не до сірих безликих облич, не до чорних байдужих проваль, а до живих, обізлених очей і до живого обличчя.
— Я, мабуть, ніхто, спудей недовчений, а він,— показав на Милю,— тільки в турецькій неволі промучився цілих п'ять років... Прикутий до галери... А тоді плавав на інших подіях. І потопав, і був стріляний. Ви побували на війні, знаєте, яка вона... І ніхто його не прийняв до себе, ніхто не втішив, не подав окрайця хліба. Скрізь, на всіх землях воякам платять за полон, але йому цар не заплатив... А цар править з вас медову десятину... Так то ж ціла десятина! — Я ледве тямив, що кричу, про десятину від когось почув, потім пошкодував на свої слова, але сливе вони вплинули найдужче.— Бог велів прощати всім... Тоді й вам проститься, і ви заслужите царство небесне...
З жахом відчував, що мені шерхне в роті й ось-ось я втрачу голос, і тоді згублю Милю, а може, й себе. Люди не прощають страху, він підхльоскує їх, до того ж сприймуть мої слова за обман. Я вмовк.
Бортники теж мовчали, але це мовчання було трошки інакшим, не таким твердим, не таким погрозливим. Й тоді до Милі підійшов староста, котрий од самого початку був проти самосуду, але боявся рішуче заперечити людям, похмуро запитав:
— Ти справді був прикутий до галери? Миля відказав спокійно, з гідністю:
— П'ять літ. Навіть у Африку, до негрів плавав. А тоді втік у городі Амстердамі, й мене знову завдали на корабель, на голландський. Купців обороняв.
— Бач, заморських купців обороняв, а нас...— не доказав староста й для чогось витер долонею обличчя.— Де трапив у полон?
— Під Азовом. Тоді багато полків українських ходили туди.
— Це правда,— підтвердили з гурту.— Яків Лихолап ходив, а Хоботня не вернувся... З якого ти полку?
— Прилуцького.— Далі Миля почав розповідати, де стояв під Азовом Прилуцький полк, і де Ніжинський, і як вони наступали, і як він, Миля, потрапив у полон. Пилип бачив, що своєю розповіддю укріплює в вірі те, що сказав я, проте не намагався розжалобити бортників. І нічого не сказав про свої картки до царської канцелярії, мабуть, вважав, що йому не повірять чи просто боявся зачіпати царське імення, за що міг поплатитися потім. Пізніше я замислювався над цим не раз.
Вітер надії тепер віяв у його бік. Козаки вже не стояли сірими стовпцями, а заворушилися, загомоніли. Найдовше опиралися пограбовані бортники, але й вони примирилися, поклавши продати Дудину коняку з возом та поділити поміж собою гроші.
Староста ще раз обвів поглядом юрбу і сказав двом десяцьким:
— Дати обом — Милі та Дуді — по тридцять київ і відпустити. Якщо ж хтось із них упіймається ще раз, висітиме на оцій гілляці,— вказав пальцем на товсту гілляку, на якій гадюкою провис мотузок.
По одному, по двоє люди йшли до села. Вони гомоніли, посміхалися, розмовляли з Милею та Дудою, немовби нічого й не сталося. Здавалося, це були зовсім інші люди, всі вони були надзвичайно раді такому кінцеві справи.
І я подумав, що наодинці люди є люди, в гурті ж, у військових лавах вони — юрба, сліпа й безглузда сила. Їм не треба збиратися в натовп, бо він вирішує не розумом, а ярістю, миттєвим спалахом, і той спалах легко збудити та спрямувати в будь-який бік. Чим од віку користуються всілякі пройдисвіти та авантюрники. Скільки то люду погинуло в тих товпах і лавах, скільки їх втрамбовували дороги у ватагах розбійників, всіляких крутіїв, лихих отаманців... На землі є один праведний гнів, одна праведна лава — та, що стає на захист вітчизни.