— Там, під кущем, у казанку є трохи кулеші,— сказав отагас.
Чоловік мовчки підвівся, узяв казанок, дістав з халяви чобота ложку й неквапливо запрацював нею, Вишкрібваи кулешу, відсунув ногою казанок, заховав до халяви ложку й ліг спиною до вогню. Одна курта підійшла до нього, понюхала чобота, далі обличчя, він погладив її, й курта лягла поруч нього. Люта, як гаспид, недовірлива курта, що й на своїх господарів шкірила зуб, лягла біля незнайомої їй людини.
Я заснув, а коли пробудився, незнайомця біля вогню не було. Ще тільки світало, пастухи спали, понакривавшись — двоє киреями, а один, я, і я, вовчою шкурою. На вовчій шерсті виблискувала роса. Я сидів і думав про того, хто прийшов і пішов від нашого багаття, навіть не назвавшись по імені. Думав про нього з повагою, острахом і заздрістю, заздрив його відвазі, впевненості, незалежності.
Стати б таким самому!... Тоді б і отим козакам дав відкоша, та що там: вони й самі не одважилися б на кривду,— тільки так і можна прожити в цьому світі. В мені аж щось рвонулося вслід за незнайомим чоловіком,— попроситись до нього в товариші, молодші товариші, так б, мовити, підпомічники, "підсусідки", але, його вже не наздогнати, не знайти, та й хіба він захотів би взяти собі в товариші отакого невдатного парубка!
Я прожив з вівчарями два дні, поки трохи не окріп — на кулеші та бринзі, допомагав їм чим міг: збирав хмиз у соснячку, мив казанки, моя поміч була мала й не вельми потрібна вівчарям, я це розумів, одначе все ще боявся вирушати в подальшу путь і напитував роботи в сусідньому селі. Напитував без надії й, на подив, знайшов її. Багатий господар — у нього хата на дві половини, й на хаті, на димарі, дерев'яний півень — Окрім Легкий запропонував мені стерегти леваду в кінці села.
* * *
Левада лежала в напрочуд гарному місці, над ставом, став обмежовував леваду з одного боку, з другого боку левада була обкопана канавою, яка вже майже засунулася, заросла травою та бур'яном, понад канавою росли молоді верби, з двох інших сторін — од дороги та пастівника — вона була відгороджена новенькою огорожею в дві тичини. На леваді росла отава, густа, яро-зелена, в отаві голубіли та жовтіли квіти, з яких я знав лише одні — підморельник, вони пахли медяно, п'янко, їх запах поглинав усі інші, вони мені пахли навіть уві сні. Робота моя була дуже легка, я навіть не знав, що тут стерегти, звичайно, траву, але хто зважиться викосити чужу траву, скотина також не може сюди забрести, бо ж левада огороджена.
Спорудив собі такий-сякий курінь з гілок і або дрімав у ньому, або сидів над ставком, дивився, як сплескує риба, як пробігає від куща до куща ситнягу по лататті дика курочка — біжить, і жоден листочок під нею не здригне, неначе там зовсім немає ніякого тіла, а тільки пір'я,— як вітер жене по плесу рано зжовклий вербовий листочок. Благословенний край, благословенна левада, хоч і не благословенне життя. Я думав про те, що жити потрібно не віддаючись на волю великих пристрастей, жити без ненависті й без хворобливої любові, споглядати світ і брати собі в душу, ні в що не втручаючись і ні з ким не змагаючись, змагаються люди захланні, втручаються в чужі сфери словолюбці і владолюбці, а мені тепер потрібно дуже мало. Миска юшки, окраєць хліба, ківшик джерельної води. Поживу... Як схимник. Живуть же печерники, знають одну любов — до Бога. Я теж вже знатиму тільки таку любов. Поспішати мені більше нікуди, світові я нічим не зобов'язаний, вільний від нього, і насамперед від людей, від їхньої жадоби, захланності, лютості, нав'язливої нещирої доброти. Справжньої доброти мені вже не спізнати ніколи... Шляхи ж відкриті всі, ніхто мене не має права затримати чи приневолити до чогось такого, чого я не хочу, і в той же час кожен може позбиткуватися.
Людське життя, на мою думку, є річ найдешевша в світа, часом за нього немає нічого дешевшого, його можуть відібрати за кілька мідних монет, і буває воно нікому не потрібним, остогидлим... Але в окремих випадках його вартість необмірна. Все це мене обходить і не обходить, я хочу, нехай і не здобувшись на щось значне, жити в злагоді з власною совістю і з Богом.
І немов у покару за щось тієї ночі мені наснилася Уляся. Наснилася жаско, плотськи — боса, в самій сорочці, і я зривав з неї сорочку, й цілував її в шию, в груди, а вона одбивалася. Я жадав володіти нею, був неначе лютий звір. Це сталося в якійсь комірчині, чи не в тій, де лежав хворий... Я таки зломив її в стані й повалив на брудне, із зібганими ряднами ліжко...
Пробудився в поту й підхопився. Я злякався. Злякався самого себе. Таким себе не знав. Сором пропікав мене наскрізь, і водночас мені було мерзотно гарно, мерзотно приємно, й солодкий, ламкий щем розтікався по мені. Я збагнув, що в ту мить взяв би будь-яке тіло, не тільки Улясине, а будь-яке гарне жіноче тіло, виходило, був здатен на невшетність, на ґвалт!
Уклавшись знову, довго не міг заспокоїтись, і згадувався той сон багато разів, я омивав душу молитвою... і не міг омити до кінця. В спомині лишалось щось від тієї жаскості й мерзотної приємності. А коли приплющив повіки, чомусь мені привидівся Полуботок: великий-великий, як гора, мовчазний, суворий, іде степом і погрожує мені: "Шануйся! Шануйся!" Чи ж я не шанувався?
Виспавшись удень, я до півночі сидів на вербовім пеньку на леваді, дивився на зачароване небо, на став, на верби, над якими випливало велике ясне кружало місяця. Погавкували в селі собаки, однотонно, не вгаваючи, пищала на старій ялині сова: пі-пі-пі,— але ті звуки ще дужче підкреслювали тишу. Ночі стояли ясні, величаві. По тому, як місяць піднімався над вербами на дві чи три козацькі шапки, на став випливав човником рибалка. Він чомусь рибалив уночі, мабуть, о цій порі краще ловилася риба. На воді біліла сорочка й погойдувалася тінь від човника. Рибалка іноді кидав сіті в ставку, але частіше правував до ледь помітної у верболозових хащах протоки й випливав на річку. Повертався він по сходу сонця. Загрібав веслом дужо, неквапливо, був спокійний, зосереджений і, як чомусь мені здавалося, гордовитий. Особливо дивувала мене його сорочка — біла-пребіла, жодного разу я їж бачив її помятою або брудною. Як він вправлявся при такій роботі триматися так охайно, не знаю. Одного разу знявся вітер, хвиля по ставу пішла крута, човника піднімало й кидало вділ, а рибалка загрібав так само спокійно, впевнено, неквапливо. Мені він здавався загадковим. Я трошки заздрив йому, хотілося бути схожим на нього. Бачив себе в човнику в білій сорочці й гріб до зеленого бережку, і йшов до невеличкої білої хати у мальвах та ружах, де на мене чекала... чекала Уляся у такій же білій, тільки квітчастій, сорочці й усміхалася мені. Я проганяв ту думку й тоді бачив себе козаком з шаблею на баскому коні, мчав по полю попереду козачої лави, й трикутний прапорець майорів над моєю головою, а мій нині щасливий суперник, якого ніколи, не бачив, утікав з поля бою, мчав далі й далі, мимо свого дому, до далекої Москви. Одначе частіше видівся сам собі в тиші довгої високої зали, заставленої дубовими шафами з книгами, походжав з розкритою книгою в руках, поруч мене походжав такий самий книжник у скуфії, і ми бесідували про безсмертя душі та про переселення в вічність.