Цар був невтомним у танцях і невтомним на всілякі витівки. Одного разу поставив у шеренгу найдосупших дідів, і кожному дав у пару молоду жінку, й сам став у першій парі, і всі каваліри мали викидати колінця, які викидав цар, вони хекали, падали, їх підводили, вони падали знову, аж поки цар не розгнівався та наказав кожному випити по штрафному штофу горілки. Той штоф уміщав кілька склянок, дехто після того пригощання розлучався з життям. Самому царю служники ледве встигали подавати страви, здебільшого м'ясні, наступного дня імператор не міг від них звільнитися й пив пігулки пуркгуючі.
Під час тих пиятик, тих асамблей цар здебільшого походжав по кімнаті, вступав до розмов — про Біблію, марновір'я, порядки в інших країнах, одного разу, розбалакавшись з якимось іноземцем, довго слухав його, а тоді враз плюнув йому в обличчя, повернувся й пішов. А то якось приїхав до Меншикова, й почав ходити поміж гостями, й голова його тіпалася, і плечі смикалися, й так вирячав очі, що всі перелякалися й не знали, що діяти. Тоді до Петра підійшов Скоропадський і мовив:
— Государю, я сьогодні дуже кепсько себе почуваю, дозволь мені поїхати та опочити.
— Я теж почуваю себе кепсько,— сказав цар і від'їхав з гетьманом на радість усім гостям.
Одначе цар не неволив старшин ані до танців, ані до поганих забав. Спробував одного разу напоїти сотника з Прилук, той випив три величезні штофи й простягнув порожній штоф виночерпію, аби той налив ще. Цар здивувався й запитав:
— Скільки ж ти вип'єш?
— Скільки дадуть.
Козак відказав так щиро, що засміялися всі й Петро також.
Наші старшини, посидівши на початку асамблеї за вечерею, підводилися й черідкою йшли до дверей. Якось їх спробував зупинити віце-канцлер Шафіров, товстенький, круглий чоловічок на коротких ніжках, що вертівся неначе дзиґа й розвеселяв усіх.
— Нам сьогодні не велить веселитися закон,— мовив Полуботок.— У нас поминальний день, поминаємо козаків, що погинули під Перекопом.
— Ваші закони багато чого вам не велять,— мовив Петро.— Надто їх багато.
— То прадідівські закони, чесні,— відказав Полуботок. Мовив тихо, але з певністю в голосі. Полковника ніхто ніколи не бачив хмільним, він не любив п'яних веремій, коли втрачаються і глузд, і людська честь, не любив шалу, галасу, людей суєтних і гамірних. Ніколи не сварився, не гримав — пропече поглядом пияка, й того немає.
Несподівано цар не знайшовся, що сказати. Полуботок вийшов.
— Дикі, невиховані люди,— знизав плечима Шафіров.— Що з них взяти.
Меншиков засміявся й змовницьки підморгнув цареві:
— А от взяти в них є що.
Усі засміялися.
Так веселився сановний Пітер, страшна кривава учта тривала.
...У квітні почав танути сніг, дибки ставали на Неві крижини, настрахані, прибиті бідою люди пророкували нові, ще більші лиха — повінь небачену, яка зламає дерев'яні й камінні шлюзи, затопить будинки і поглине це нове місто з його багатством та гріхами. Казали, що цар не спить ночами й виходить дивитися на воду Неви, яка каламутиться, піниться, але поки що піднялася лише на чверть сажня. Чекали онезької води.
Але гомоніли, що й не через те не спить Петро, що вночі він їздить до страшної Петропавловської фортеці. Там чинить свій улюблений катівський промисел. Чинить його нині над привезеною до Пітербурха після родів Єфросинією, Олексієвою невінчаною жоною. Припечена синім залізом, вона ствердила все, чого від неї вимагали: бачив себе царевич у вимріях на престолі, погрожував мачусі — цариці Катерині, Меншикову, сподівався на бунт проти царя, на допомогу Швеції. Тоді знову взялися за Олексія. Допити тривали до літа, й дванадцятого червня було проголошено указ особам духовним та особам світським судити царевича, "істинно діло звершити... не боячись, що той суд ваш належить учинити вам на мого, яко государя вашого, сина..." Останній недоумок зрозумів би, чого вимагає цар.
Суд був протиправний, отже, не угодний Богу. Судді це добре знали, але гнів Петра був їм страшнішим за Божий гнів, Вони віддали царевича на катівницькі муки, його катували кілька разів підряд, і царевич вже сам не тямив, що белькоче і які імена називає. За кілька днів відбувся суд, який сповістив, що "царевич Олексій за всі свої провини та злочини проти царя і вітця свого, яко син і підданий його величності, заслуговує смерті..." "Цей присуд ми, яко раби й піддані, з скрухою серця та сліз пролиттям проголошуємо" — й підписалися всі.
Петро спробував долучити до того гріха й українських старшин, запитав, що думають в цій справі вони, й старшини зам'ялися, декотрі поблідли, інші опускали погляди і тоді обізвався Полуботок:
— Не наша се справа, судити вітця з сином...
— А чия? — грізно запитав Петро й свердлив його вирлуватими очима, здавалося, нанизує на двоє розпечених ратищ.
Але Полуботок витримав той погляд, і стояли вони один насупроти другого, Петро і Павло, грішні, як і всі люди, та не однаковою мірою.
— Мабуть, тільки його.— Полуботок вказав пальцем угору.
— А ти?.. Ти сам?..
— Я свого сина на смерть не віддав би... Не зміг би по тому жити.
Скажений вогонь спалахнув у очах царя.
— Не хочеш жити?
— Хочу.
— Один раз вижив у поході Валдайському. Згадай, скільки тобі літ.
— Вижив. Виживу і вдруге. А ні... Що ж, все в його волі.
— І в моїй,— сказав Петро і вийшов.
...Двадцять шостого червня Скоропадський з генеральними старшинами та полковниками були покликані до князя Меншикова. Там зібралися лише особи чоловічої статі, високі сановники: Меншиков, Долгорукий, Головкін, Апраксін, Стрешнєв, Толстой, Шафіров, Бутурлін, ще кілька чоловік, і приїхав цар, приїхав по катівницькій роботі з гарячого місця, просто од ще теплого тіла сина, й потирав руки, неначе з холоду, й обпалював усіх кривавим жаром своїх витрішкуватих очей, і наказав веселитися: було багато випито горілки та з'їдено страв, особливо м'яса — м'ясо смажене, варене, печене, й ціла фортеця, виготовлена з м'яса та овочів, цар сам з'їв одну башту, підливу розносили чотири служники, схожі статурою на гвардійців, руки та губи цар витирав дорогими кролевецькими рушниками, з тих, що їх привезли йому в дарунок, либонь, в такий спосіб він і вшановував той дарунок, утирався й жбурляв за спину. Було проголошено чимало велеречивих тостів на честь царя та його сімейства, і цар походжав по світлиці й знову потирав руки, немов з холоду, й жартував, і змушував усіх пити та їсти. А потім враз зупинився біля гетьмана й прорік: