— Візьми, Іване, скаргу. А ви,— до селян,—приїздіть на п'ятницю до Чернігова.— Коли селяни вклонилися й пішли, мовив мені:— Не маю права розглядати скаргу сам. То більше — село колись було моїм.
Я здивувався, що він пояснює мені. Таке було вперше. Мені ледь-ледь затепліло в грудях. Хоч думав я зовсім про інше: коли ми вже поїдемо додому. А що, як не застану Уляну?
А він узяв пожиткову книгу, послинив пальця, погортав.
— Добре пишеш. Випис у тебе хороший, і думка жива. Охрім старий і ледачий, вестимеш книгу пожитків на виїздах. Тільки пильнуй. Пожитки люблять порядок. Втямив?
Він подивився на мене примруженими очима, потер долонею гладенько виголене підборіддя.
— А може, й не тямиш. А доведеться... Все доведеться робити. Життя, Іване, це не Плутарх з —Тацітом. Важко тобі буде... Ох і важко.
Я відчув, що він жаліє мене й зовсім не гнівається на мене. А я ж недавно йому в збитки обстоював Терешка, а тепер домишлян, але ж ні тоді, ні тепер не був на його боці, принаймні першого разу, й давкий клубок став мені в горлі, і я затулився прибутковою книгою, удав, що читаю її, рахую прибутки пана полковника.
Скаргу домишлян у Чернігові розбирали в п'ятницю в міському магістраті. Окрім полковника, в суді засідали обозний, писар, обидва осавули, два хорунжі, чернігівський війт Федір Лопата — немолодий чоловік з дрімучою замшавілою бородою, він війтував впродовж багатьох років, а також бурмистр Овсій Звір та райці. Повідна сторона — ті самі домишлянські селяни, одвітна — державець села пан Василь Полуницький, фертовитий чоловік з хвацькими вусиками, в козлових чоботях з подзвоном. Напочатку він вертівся й дзигорів, хотів матися з полковником та суддями за пані-брата, одначе полковник швидко остудив його.
— Коли я отримав у державу від пана полковника Домишлин, тоді ж був переданий мені й інвентар — скільки з людей повинності брати,— так одповів на позов домишлян Полуницький, нахабно дивлячись на суддів.
Я бачив, як заграли на обличчі Полуботка жовна, але він відказав спокійно й тихо, так, що його ледве розчули:
— Неправда. Я такого інвентаря не давав і дати не міг. По всіх моїх селах люди платять лише осенщину, від двадцяти копійок до двох карбованців, й не платять на жодну копійку більше. І ніхто ніколи в нашій стороні таких поборів не бачив, і на те є універсал гетьманський.
Полуницький заперечував, хапався за кишеню, буцімто там лежить отой "інвентар,, але так його й не показав.
Суд виніс ухвалу: вимишлені паном Полуницьким "побори знищити, з підтвердженням, щоби по старих звичаях, як усі колишні державці села, так і він, п. Полуницький, в одбиранні годового восени од жителів датку вдовольнявся й не вимишляв ніяких нових поборів, відносився до своїх підданих лагідно, як належить державцю,.
Либонь, Полуницький не сподівався такого рішення, бо враз поблід, смикнув себе за вуса й закричав:
— Вони Орлика мазепинського віншують величними словами...
Пан Полуницький, як сказав війт Федір Лопата "випав з воза й горнув на власних селян колоддя,.
Селянин, що стояв попереду інших, мовив з гідністю:
— Ми згадували Орлика не як мазепинського фамільянта, а як колишнього державцю села, який не брав з нас навіть осенщини.
— Таки ж згадували! —гукнув Полуницький.
— І не сором тобі,—сказав Полуботок і підвівся. На тому скінчився суд.
Полуницький написав у Пітер картку, що Полуботок з домишлянськими селянами вкупі славлять Орлика й плекають надії на його повернення, що тільки минулого місяця Полуботків посланець бачився з Орликом біля Кальміуса. В те не повірили в Сенаті навіть найбільші незичливці України. Відчайдушний, запеклий Мазепин генеральний писар, який по смерті Мазепи прийняв з козацьких рук булаву, в той час перебував у далекому шведському містечку Крістіанштадті у ветхому будиночку на три кімнати, там же тулилися його родина і весь його почт. Так швидко сягнуги звідти на Україну він не міг, і картку Полуницького просто викинули.
Варто сказати, що, на відміну від багатьох інших урядових людей. Полуботок засідати в суді не любив. Найчастіше, коли йшлося про речі дрібні, очевидні, він казав позивачеві та одвітнику:
"Годіться! Нема вам за що сутяжнитись. Звели бучу за онучу. Не сором вам,.
А бувало й так: "Кладіть заруку, а то барбарою висвячу, приведу до розуму. Ходіть у шибок і випийте мирову,.
Вельми часто позивачі слухалися тієї поради.
Іноді справа просто не доходила до суду. Пам'ятаю, одразу по домишляиськім позові прийшло до нього два куми — Яремій та Ярема, вони випивали в шинку, і Ярема, не певний себе, віддав Яремієві на ніч на збереження гроші. Коли ж уранці, похмелившись, Ярема зажадав своєї калитки, Яремій мовив: "Вперше чую про неї,.
Полуботок довго мовчав, а тоді запитав кумів:
— Хто звечора платив за горілку? Обоє відказали: Ярема.
— А чого не Яремій?
— В мене не було грошей.
— А вранці ви похмелялися?
— Так.
— І хто платив?
— Яремій.
— І де ж ти взяв грошей?
Яремій знітився й опустив голову. Я реготівся.
— Віддай гроші й кладіть заруку,—— сказав полковник.
* * *
...Сказати правду, справами я тоді переймався не вельми і ледве пам'ятав про них. Жив у тривозі і в солодкій муці, либонь, то були найкращі дні мого життя.
…По ставочку пропливає гордовита черідка лебедів, по той бік під берегом тужливо перегукуються крізь дрімоту китайські гуси. Може, їм щось болить, а може, їм сниться іхня далека країна, якої ніколи не бачили, бо повилуплювалися з підсипаних під квочки яєць тут-таки, над Стрижнем. А мені чомусь ніколи не сниться моя далека дитяча країна, така хороша та мила, з мамою і затишним куточком у малині, а сняться всілякі химери, небачені будинки, ліси та ріки. Цієї ночі приснилася повінь, тепла весняна повінь, яка залила велетенські луки, але залила неглибоко, вона вкрила й місточок через річечку, а по цей бік на горбі зібралося дуже багато людей, чоловіків і жінок, і дітей також. Я чомусь довго бабрався в довгому льосі, щось там шукав, та так і не знайшов, вийшов нагору й замилувався ясним днем, голубим небом та злотавим сонцем. Далеко-далеко на горбах мріло місто... Дивовижне місто з високими білими будинками, золотоверхими церквами, розкішними деревами, воно мовби зависло в повітрі, і всім нам потрібно було дістатися туди, в наше місто. Але люди стояли занімілі, їх лякав велетенський, у кілька верст, водяний простір. І тоді я закачав холоші штанів і ступив у воду, що сягала трохи вище кісточок і була як літепло.