Надвечір цар давав жалібний обід, на який з усього міста сходилися маленькі, не вище двох аршин, люди. Обід був багатий, довкола саду, в якому відбувалася жалібна учта, товпився голодний люд всілякого зросту, вдихав запахи страв. Цар банкетував з карликами.
У кінці червня відзначали "прославлену вікторію". Біля Троїцької церкви поставили намет величезний з олтарем, Петро приходив у тому одязі, в якому був під час бою— зеленому каптані з червоними відворотами, зелених панчохах, старому капелюсі, з списом у руці. І банкетували в Літньому саду, і фейєрверки пускали, до них цар мав особливу пристрасть.
З не меншою пишністю перевозили з Володимирського монастиря до Олександрівського мощі святого Олександра Невського. Від гирла ріки Іжори до Пітера труну везли на яхті, і цар сам кермував, й грали військові музики, стріляли гармати, йшли строєм солдати, юрби народу стояли на набережній і дивилися на водяний парад. Я також стояв у товпі й думав про виверти долі: цей самий святий Олександр Невський не вибував з ханського намету, лизав ханські шкіряні личаки, зводив наклепи на інших князів, своїх сусідів, і з ханськими військами побивав їх; скільки він побив, понищив естів, литовців, тверців, рязанців і новгородців — не злічити. Ще й помер у ханському наметі, обіжравшись браги. Отакий святий! Увесь слов'янський світ гинув від татар: впали Київ, Галич, Чернігів, Любеч, і вивищилася на татарах Москва. Спритні московські князі отримували від ханів ярлики на володіння слов'янським світом і отримували в підмогу татарські ножі та стріли. Татарське загарбництво ввійшло в їхню кров, вона шугала по жилах і гнала їх на завоювання сибірських народів. На силі, на ненависті замішаний підмурівок цієї держави, на них і тримається. Тут ніколи нічого не було з любові. Ані дрібки любові! Тільки ненависть. Тут батько вмертвляє сина, жона мужа. Ще й похваляється цим на весь світ. Як вони всі ненавидять один одного! І яку велику, чорну силу таїть ненависть. Чи держава й мусить триматися на тому? Влада — це страх. Ненависть, наказ, смерть — і потім осанна. Тому, хто наказав убивати. Тому, хто вбив, найбільше пустив у світ сиріт і вдів. Пам'ятайте про нього! Дивіться, ось його гріб, оббитий золотом та сріблом. Ось церква на його честь... На честь Олександра Невського! Невже Бог справді впустив його в сади свої? Ні. Валасається в пеклі, а оці ось люди творять з нього святого й віддають почесті, неначе святому. Ще, може, й ката Петра возведуть у святі! Не може такого бути! Він зробив немало для Московії, але й понищив московитів без ліку. Він лютий і скажений, недобрий та пихатий, хоч уміє вдавати з себе простого та зичливого чоловіка. Вчинить маленьке благо, і його лакизи кричать на весь світ, ставлять "доброчинності" свого пана. Найпаче Прокопович, лакиза понад лакиз, вітійствує на площах і в церквах, і немає тих медоточивих слів, якими б не помастив Ірода-царя.
Кілька дні тому, прошкуючи по вулиці, наштовхнувся цар на матроса, у хаті якого вчинилася радість — народився довгожданий син, і цар зайшов до хати, і подарував породіллі карбованця, й випив коряк браги, одначе примусивши спершу випити матроса та породіллю, аби упевнитися — в бразі немає отрути. Й скільки було вточено словесної браги царськими підбрехачами! До яких тільки найславетніших діянь прирівнювали вчинок царя! І знову чи не найдужче вітійствував наш земляк Феофан!
Цар банкетував, веселився, а в темних, похмурих підземеллях конали безневинні люди, і їхні стогони не сягали його вух. Не сягали навіть тоді, коли він сам спускався в підземелля. Ні, не мучило його сумління, не збирався шукати правди — не міг примиритися з тим, що живе на світі муж, який не зігнувся, не впав навколішки, не вимолює собі того, що дано Богом усім — життя.
...Скатований гетьман лежав на вологих дошках похмурого підземелля. Догоряв останній великий світильник української свободи. Про що думав гетьман у ті хвилини? Се відомо тільки Господу, а більше нікому. Можемо лишень сказати напевно одне — про Україну.
Спершу цар послав до льоху лікаря — щоби скаламутив душу гетьманові, поманив примарою життя. А далі він сам і візьме ту душу в свої жмені. Він умів те робити. Немало людей обманув обіцянками.
...Зайшов з ліхтарем солдат з сторожі, за ним — лікар з скринькою-готувальнею. Аби справити враження, дістав з скриньки німецьке причандалля: шніпер, ножиці, катедр, поставив у рядок кілька пляшечок з ліками. Полуботок повів очима, але не ворухнувся, навіть кайдани не брязнули.
— Ось.... Поставимо тебе на ноги... їхня величність повелів... Милості його незмірні... Каже: верни до життя чернігівського полковника... Він нам потрібний...
— Кому? — враз пролунав тихий голос.— Даремно клопочешся, лікарю. Нащо мені життя, якщо не можу бути корисним вітчизні! Нехай він спершу поверне її... Але він не поверне.— Й замовк. Байдуже відвернувся до стіни. Ані іскри зацікавленості у вченому ескулапі.
Лікар зрозумів, що Полуботок його ліки вживати не буде. Склав причандалля й мовчки вийшов за двері.
По хвилі увійшов цар. Знову ж таки, лише Бог-всевидець знає, про що вони говорили, одначе останні слова гетьмана вилетіли з підземелля на Божий світ. Біля напіввідчинених дверей стояло кілька гвардійських офіцерів, аби кинутися на поклик царя, йому на допомогу (Петро боявся Полуботка й скатованого, прикутого ланцюгом до стіни). Вони й винесли Полуботкові слова на волю:
— Вірю безсумнівно, що за безневинне страждання моє і ближніх будемо судитися в спільного й нелицемірного судді нашого всемогущого Бога. Незабаром станемо перед ним, і Петро з Павлом справедливо розсудять нас.
Петро з Павлом... Двоє найбільших святих. І відповідно — один з найбільших грішників і один з найбільших праведників.
Петра ті слова струснули, наче трухлу грушу. Проте він був не з тих людей, котрі відступають з порожніми руками. Сховав свій гнів і сказав удавано співчутливо:
— Не знаю, на чиєму боці правда, і, мабуть, вже й не дізнаю її. Та нехай. Ти чоловік мужній і вже одним тим заслужив прощення. Мені такі слуги дуже потрібні. Немає в мене їх... Я прощу тобі твою непокору, твій непослух й випущу тебе звідси... Й ти побачиш Неву та сонце — зараз воно сяє у небі,— й побачиш свій край, своїх рідних, топтатимеш трави, скільки — знає лише Бог. Ось тобі моє царське слово. Але скажи... Багато про те балакають, багато ходить всіляких чуток... Ти — маєтний чоловік. Де твоє золото? Де твій скарб? Його не знайшли... Зізнайся й одразу вийдеш на волю.