Я все дужче й дужче занурювався в сон, але враз щось мовби підштовхнуло мене зсередини. Вуха мої нашорошилися самі по собі, я ловив кожне слово.
— ...Були вчора від пані гетьманші челядники і пиріг з рибою у півтора аршини нашим кухарям замовили.
— Навіщо їй такий пиріг? — запитав високий чернець.
— Кажу ж, банкет робить для гостей пітерських... Взяли вина два барила. Вино якесь особливе, такого немає ніде.
— Яких гостей?
— Ну тих... Що цар прислав. Котрі Гречаного з Леванцем старшими настановили...
Я вже не слухав ченців. Я подумав: було б не кепсько довідатися, хто банкетуватиме й про що там говоритимуть, а відтак, що ще вчинили й збираються вчинити тут пітерські фіскали. Без тих вістей у Пітер мені їхати нічого. Потрібно якось потрапити на банкет.
...Потрапити на банкет мені не вдалося. На воротях стояла варта, і в дворі також, я спробував пробратися через господарські двори, але мене крийма вкрили пси, наледве я од них одбився, й загалакала сторожа, і я втікав поза клунями. І тільки коли поз'їжджалися сани, аби розвозити гостей, котрі жили далеко, вдалося запалити з одним кучером люльки, і я довідався, що це вже не перший банкет, пани гуляли у глухівського сотника Мануйловича, нинішнього соправителя, і в полковника Кошелєва, члена колегії, а завтра дають банкет Марковичі — брат і син лубенського полковника.
Довкола глухівської садиби Марковичів я не блукав, а пішов туди наступного дня, по банкету. Яків і його дядько ще спали, й мені вдалося без особливих клопотів покликати молоду панянку — видав себе за челядника з її батьківського чернігівського маєтку. Оленка здивувалася й приховала здивування, й повела мене в хату для челядників — вони вже були на роботі. Сіли на лаві біля столу без обрусу, з видовбаними у товстій дошці мисками, в які насипають їжу. Оленка розстібнула гаки білого, опушеного рудою лисицею кожушка, розв'язала кінці хустки, й мені чомусь згадалося, як бігали вони з Уляною по саду, наче дві лисички, і як пантрував за ними я, і як хвилювався. Але думка-спомин майнула лиш на мить... Розповів коротко, де був, що бачив, що робив. Не згадав ні Ілька, ні Милю, якого вона, либонь, і не знала. Але згадав її брата Андрія, і Марію, й челядника Гната.
— Пітерські вивідці сидять у Михайлівці,— схвильовано повідомила Оленка.— Гната і Марію взяли під сторожу, чинять вивід. Загоровський, давній батьків ворог, подав чолобитну, буцім батько хотів через Гната його вбити. Загоровський ще раніше їздив з позовом на батька в Пітер, там йому не пойняли віри. І ось тепер він... Жураковський також взятий під варту...
Я хитнув головою.
— Він знав, що їде Рум'янцев, і розіслав научительні пункти, аби ніхто не відступався від своїх попередніх слів і підписів не знімав. Але декотрі вже познімали. Полковник Ганський...
Я з гіркотою подумав, що ж воно таке є людина, і чого варті її совість, її доблесті. Цей самий Ганський ходив із шаблею на мушкети, й жодна куля його не вцілила, стрибав, утікаючи від погоні, з кручі, видряпувався по драбині на фортечні стіни, з яких порскала гаряча смола... І ось тепер зів'яв після кількох застрашливих слів... Неймовірна сила слова... Надто лихого...
— Цей самий Рум'янцев вже об'їхав половину наших міст... Стародуб, Чернігів, Ніжин, Корець, Переяслав, Полтаву, Гадяч. Арештовує або відправляє в абшид одних старшин і настановляє інших. У Переяславі замість Лукаша — Афендика, в Полтаві замість Буцького — Тарануху, в Гадячі замість судді Грабянки — Шташевського. І скрізь опитує людей, збирає скарги...
— Та знаєш, що ті скарги — супроти твого батька?
Оленчині губи здригнули, в очах полетіли чорні вогники.
— Знаю, звичайно...
— І як... Ти... З ним... на банкетах?..
— А що ж мені робити? Можу ще більше зашкодити батьку. Сиджу, дивлюся, слухаю... Тамую біль і плач. Сльози — отуто,— показала на груди.— Вчора говорив на банкеті, буцім батько мав через листи перемову з Орликом. Мовляв, Михайло Борковський це ствердив. Але ж то давній батьків недоброзичливець, він ствердить будь-що...
— Ти не сказала йому цього?
— Я й не чула... Він говорив тільки при чоловіках, у кімнаті, де вони курили. Яків вже потім розповів. А при жінках... Він такий кавалір, цей Рум'янцев. Ґречний, запобігливий. Так і грає очима, так і сіє дотепами. Всіх жінок заворожив. Офіцер гвардійський!
— Собака, поганець...— І вогонь спалахнув у моєму серці. Згадався Ілько...— Не годен він жити... Я... Оленка скрикнула й заплакала.
— Не чіпай, не чіпай його, Іване. Тоді батьку стане ще гірше. Не помилують його...
Я понурив гадову.
— І всі вони... Ґречні та чемні... Налетіли, як вороння. Два брати бригадирові, зять, ще якісь родичі. Розбирають хутори, села... Хабарі страшенні беруть...— і всі такі милі, ввічливі. Все по гостях ходять, і наші до них також. Яків усім кланяється, всім першим руку несе... Вже й молиться в церкві тільки на Веригіні. А ті — наші, що насправді чесні, позачинялися по хатах, пороз'їжджалися по хуторах. І тільки стогнуть. Бо всюди військо московське... Всюди вивідці... За одне необережне слово тягнуть до цюпи... Отако ми живемо.
Якусь хвилю Оленка мовчала.
— А ти... Іване? Як ти живеш?
Я підвів голову.
— Не живу я, Оленко. І не житиму більше... Якщо нічого не переміниться. А як воно може перемінитися? Їду я, Оленко, в Пітер. Може, стану хоч чимось нашим у пригоді.
— Благослови тебе Бог.— І вона перехрестила мене.— Подай якось вісточку...
— Подам... Якщо залишуся живий.— І пошкодував на ті нерозумні слова, якими хотів викликати в Оленки до себе жаль.
* * *
У неділю прощався з Глуховом, чомусь не сподівався більше вернутися сюди. Пішов до церкви, ще й не сіріло, паламар світив перші свічі — перед Спасителем і Миколою Угодником, я помолився перед Спасителем і перед Миколою й щиро спом'янув Милю, то був його святий, одного його він поважав і шанував. Я молився, поєднуючи свої скорботи з святими молитвами, не нарікаючи вельми на світ, але гіркота стояла в грудях пекуча, і я не міг її прогнати.
Майже кожному з нас допікають якісь кривди, вони — за гріхи наші, але ті, котрі мав на мислі я, впали страшним тягарем на всіх нас, на народ мій, і я не знав і понині не знаю за віщо. Стояв перед образом Спасителя, намальованим на липовій дошці, вдивлявся в Христа, й не знаходив відгомону в душі. У церкві лунають ті самі молитви, які лунали й сто років тому, але горять інші свічі, .стоять інші люди, які проживають свої життя чимось схожі, а чимось не схожі на життя своїх антецесорів — попередників. Мабуть, увесь огром їхніх прохань сповнити неможливо, але є одне велике прохання, яке вбирає всі життя, наші життя—всіх, хто Йому молиться, прохання бути людьми вільними, поклонятися йому, довготерплячому й справедливому, а не підлому тирану. Як може Він віддавати всіх нас йому? Чи й се входить в його замисел, чи він нас не бачить? Сього я не розумів і з цим не міг примиритися. Я почував, що тут розходжуся з Богом, се було страшно, аж мене почало тіпати. І все одно я не міг примиритися. В письмі сказано, що шлях до спасіння — через страждання. Але ж мій народ вистраждав стільки, що мав би давно окупити всі свої гріхи, а кінця його стражданню не видно. Ще сказано там же, що всі ми народжуємося рабами. Але ми народжуємося рабами рабів, немає в світі жорстокішого й поганішого чоловіка, який є рабом і творить рабами інших. І з цим примиритися я не міг також. Неначе п'яний, вийшов з церкви.