При згадці про Рум'янцева, Миля аж губи склав трубочкою, щоб свиснути, одначе не свиснув, лише виразно подивився на мене. Отже, царський вивідних добувся сюди раніше за нас. Що це має означати: довідався він про щось і вже чинить вивід, має від когось доручення до лубенського полковника чи об'їздить всі полки підряд? Так чи так, але потикатися перед його очі ми не мали наміру. І не поїхали до постоялого двору, заночували в титаря, вдівця, у котрого були вже доросла, незаміжня дочка та син підпарубчак. Титар—бідний, дочка скапарила на вечерю лемішку, а півшматка сала приніс Миля, й ще він приніс пляшку горілки. Миля вицмулив її вдвох з титарем, і той розбалакався й повідав нам про життя лубенське, надто про пана полковниченка, на ту стежку ми з Милею раз по раз його наводили. Розповів, як нещодавно сталася у них у місті пожежа, загорілася хата. й вогонь перекинувся на сусідні хати, спалахнуло піввулиці, як гасили люди пожежу, а драгуни, котрі стоять у місті постоєм, замість того, щоб гасити, грабували людей, хапали все, що ті виносили з хат, якщо ж хтось не давав, того били. По пожежі люди вимагали від полковниченка позову проти драгунів, але він позову не подав. Коли б був його батько, вчинив би по-іншому. Полковник—чоловік строгий і не боязкий. Хоч також зажерливий. Оце недавно примусили вони з сином Свічку Лук'яна продати, сливе віддати задарма, свій хутір Короваї. Свічка охмолостався, спробував позиватися, але полковник нині в поході у фортеці Святий Хрест десь аж біля Перського царства. А син посилається на батька.
Я зрозумів, чому такими густими були салюти Якова Марковича — вони мають заглушити голос Лук'яна Свічки та інших скаржників.
У титаря ми просиділи цілих півтори доби, доки, таки ж під гарматні стріли, не від'їхав з Лубен Рум'янцев.
У суботу пополудні ми з Милею стукотіли мідним кільцем у нові, з башточкою, ворота полковницького дому. На стукіт відтулилося віконечко, в нього виглянула таранкувата пика з обсмаленими вусами. Пика гаркнула:
— Чого гамселите, наче на пожежу. Двері розвалите.
— Такі двері й тараном не розіб'єш,— сказав Миля.— Ми до пана.
— До якого? — зіщулила очиці пика.
— До молодого; пана Якова,— відказав я.
— А хто будете? — не вгавала пика.
— Сулима Іван,— дратувався вже й я.
— З Пітера,— додав Миля.
Не знаю, яким робом вирвалося в Милі оте "з Пітера". Він вельми обережний, розважливий, іноді хитруватий, в ступі його не вцілиш, а тут дав хука. Хотів справити на челядника враження.
— Зараз,— долинуло вже з-за зачиненого віконця. Чекали ми дуже довго. Так довго, що втратили терпець і знову почали гатити кільцем у ворота. Але на наш стукіт ніхто не відгукнувся. Ми стукотіли ще кілька разів — і кільцем, і руків'ями шабель, і чобітьми. Десь у глибині двору валували собаки, знялося і втихло якесь тупотіння, але відгуку ми не почули.
Врешті знову брязнуло віконце, в ньому появилася та сама пика.
— Пана немає вдома.
— Відчиняй! — процідив я крізь стиснені зуби.— Я — з столиці.
Забрязкотіли важкі дерев'яні цюцики, відчинилась маленька фірточка. Поруч була велика, різьблена фіртка, нам відчинили маленьку, в яку доводилося заходити низько зігнувшись.
Я відштовхнув челядника, який стояв біля сінешних дверей, зайшов у сіни, звідти — до світлиці. Посеред світлиці, обіпершись рукою об стіл, стояла Оленка, чи то розгублена, чи то злякана.
Я привітався й розстібнув верхні гаки кожуха.
— Де пан Яків?
— Не знаю... Поїхав у Сварків,—пробелькотіла вона й почервоніла. Мабуть, я знову спалахнув, бо Оленка куснула губку й швидко сказала:
— Немає його, от їй-Богу.
Я пригадав тупотіння, гупіт у проміжках між нашим калатанням й зрозумів, що Яків від'їхав щойно, по тому, як йому доповіли про наш приїзд, і губився в здогадах, чого він утікає. Він знає, що я приїхав з Пітера від Полуботка, здогадується, що маю від нього якесь доручення, й не хоче те доручення виконувати. Але ж він хитрий, міг би пообіцяти виконати, й по тому. Отже, погнало його з двору ще щось.
Я опустився на зелене сукно лави. Почував страшенну втому, хоч більше доби відпочивав у титаря.
— Я від твого тата, Оленко...
— Татусь передав поклін?.. Як він там?.. Кажуть, у тому місті страшенно холодно... Чи він не мерзне?
Думки застрибали в моїй голові, неначе сполохані коники в траві. Отже у вона не знає, що Полуботок в тюремнім в'язанню... Вони тут ще не відають про те? Але ж... Рум'янцев не сказав? Чи утаїв Яків? Чого приїздив Рум'янцев? І що тепер робити мені? А потім: казати Оленці про батька чи не казати? Певно, треба сказати. Вона має знати страшну правду.
— Твій тато, Оленко,. а мій дядько, ув'язнений царем,— мовив тихо.
Оленка скрикнула, її очі розчинилися на цілий світ, вона дивилася на мене з жахом.
— Неправда!
— Правда. І Чарниш, і Савич, і всі наші.
Оленка сіла на стілець. Тримала руку біля рота, мовби й далі гасила крик.
— За віщо?—прошепотіла.
— За Україну! — твердо сказав я.— За те, що любить її, як самого Бога.
— Ні, ні,— знову застогнала Оленка.
Я підвівся з лави, повернувся спиною до Оленки. Розстібнув кожух і кунтуш, розмотав пояс. і з потайної складочки дістав перстень, поклав його на стіл.
— Татків! — скрикнула Оленка. Взяла перстень і тримала на розкритій долоні, дивилася, видивлялася, немов намагалася щось прочитати на ньому.
А я розмірковував, я вже розумів майже все і уклав рішення.
— Як це сталося? — прошелестіла.
Я розповів, як ми їхали, як нас прийняли в столиці, до кого ходили з візитами і як привезли коломацьку грамоту та як вручали її цареві. А як цар скаженів, не сказав.
— Нащо, нащо татко дозволив подати ту грамоту! — заломила руки Оленка.— Невже він... Адже Яків не підписав її на Коломаці. Яків розуміє, а він...
— Ти звідки знаєш?
— Зізнався мені...
— А про те, що гетьман у тюрмі, він тобі не сказав?
— А хіба він?..
— Знає! Знає напевно. Рум'янцев чинить про гетьмана вивід, збирає все погане про нього...
— Вони довго гомоніли наодинці. Й годив йому Яків...
— Через те й годив. Він утік? Щойно? Оленка похилила голову.
— Посіпака,— сказав я.— Шкура!
Оленка тремтіла, немов у пропасниці, її точене личко стало дрібне, носик вигострився. Я поспівчував їй у душі: вона любить батька і є жоною Якова. Як поєднати те...