У його роті кругленько перекочувалися цитати з Локка, Бекона, посилався він то на Коперніка, то на Галілея,— Боже мій, кладезь розуму, стовп світський і церковний, я навіть подумав, що Бог — це й справді розум. Хоч вже відав, що більшою мірою Бог — це істина та совість, але на той час забув про це. Показав нам преосвященний і свої власні рукописні книги, "Поетику" та "Риторику", "Володимира", і я, червоніючи, зізнався, що бігав по Щекавицькій горі бісеням у сій його драмі, й він вельми зрадів чи вдав, що зрадів, і сплеснув пухкими руками, й мовив, закотивши під лоба зелені очі, який то був золотий час, і які гарні київські гори та Академія Київська, котрій віддав майже п'ятнадцять років життя, і як там його любили, і що був він там професором та ректором, і що саме там став справжньою людиною, копав криницю вчення глибоко, але не докопав, довелося їхати сюди.
— Там і Спіноза, і Декарт, і Галілей, а тут... Якщо запитаєш кого, чи знає він філософію, то почуєш: "еллінських борзостей не тякох, ні риторських остроном не читах, ні з філософами в бесідах не бивах — через те душа моя від гріха чиста".
І засміявся дзвінко та весело. І казав далі:
— Нас, киян, називають "нехаями" й стороняться. Коли б не їх величність, то й зовсім життя не було б. Їх величність сам вельми вчений і любить людей освічених, просвіщає всіх світлом розуму свого, а лінивих та впертих — ще й палицею.
І засміявся знову, й покотився по світлицях на коротких ніжках, а ми пішли за ним. Ханенко крокував поруч з єпископом, й була та пара вельми кумедна, один гінкий та високий, а другий низенький і пухкий, як попівська паляничка.
Я ж додумав: прикро, якщо тобі, пане Феофане, так добре велося в Києві, чого подався до Пітера? Чого так намагався впасти в очі цареві, здобути його прихильність і допинався, щоб той забрав тебе до Санктпітербурха? І одразу ж засоромився своєї думки. А Прокопович вже показував книги нові, написані тут, буквар "Первое учение отроком", "Правда воли монаршей", родословник російських царів та книгу про церковний притч і ченців. Ця книга випливала з Феофанових діянь по реформаціях церкви, які доручив йому цар. Кілька років трудився над тим регламентом колишній київський мудрець і довів справу до кінця. ("Ну що, пошив попівську нову одіж?" — цар Феофану. "Дошиваю".—"Поспішай, у мене вже шапка готова",— посміхаючись мовив цар).
Нині в Москві вже немає патріарха, а є Святіший синод, вельми подібний до інших колегій, з президентом та віце-президентом на чолі. Один з тих віце-президентів — псковський єпископ. Справу поставлено добре: наглядає за синодом полковник, синод підлягає Сенатові й навіть поганенького попика не висвятять без дозволу того полковника та Сенату.
Петро боїться церковного суперництва, пам'ятає, як в дні кривавої стрілецької страти з патріарших покоїв видибцяв патріарх Адріан з святим Миколаєм у руках та інші чини церковні й рушили навперейми цареві, котрий їхав на нові страти, аби зупинити його й зупинити ріку криваву, яка текла в Москву-ріку. Цар оскаженів, трохи не вбив патріарха й гукнув на всю вулицю: "Поклади ікону, де взяв, поки я не поклав тебе тут". Патріарх злякався, позадкував до своїх покоїв, а тоді виїхав у монастир і замкнувся там. Волів не бачити царя. Воно б і добре — сиди за монастирськими стінами, але ж народ почав ремствувати, нарікати, й цареві довелося витягати патріарха за вуха на світ Божий та хоч іноді ставити поруч з собою, аби люди бачили їх разом.
Нецеремонний Ханенко не зупинив свого погляду на нових працях Прокоповича, взяв з шафи рукописну хартію і почав її переглядати. Сього не можна було витлумачити інакше, як тільки отак: був ти, святий отче, колись ученим та піїтом, поміняв світ науки на митру, саккос на патерицю позолочену, а нині ти служка при цареві, хоч і високого чину.
І я, аби розвіяти гіркий димок, що враз оповив нас, сказав:
— Боже милосердний, скільки книг є в світі, й ви збагатили ту книгозбірню чудовим своїм творінням. Я нещодавно прочитав "Прощання з книгами" їхньої святості покійного Стефана Яворського, яка то зворушлива річ! Як він любив книги, і якою вченою людиною був.
Я не знав, що допустився більшої нетактовності, ніж Ханенко. По дорозі додому той мені се розтовкмачив. Були се запеклі вороги, й не кидалися один на одного з кулаками тільки через те, що цар змусив їх поцілуватися й поклястися у вічній дружбі і скласти цареві слово ніколи не ворогувати.
Розійшовшись, вони довго плювалися, одначе на людях своєї ненависті не виказували. Феофан славив усі цареві діяння, його війни, його кораблі, нове управління, новий град Пітер, фіскальство —"аки в зелії єхидна укритися не могла", закони про носіння іноземного одягу, маскаради та асамблеї — все-все. Вітійствував на заздрість іншим вітіям. І мав за те немало. Єпископство і архієрейський сан, віце-президентство, дорогі покої, дорогі напої, найкращого кухаря в столиці, й суперничав у прийомах гостей, надто царя, з самим генерал-прокурором Ягужинським, у котрого і кухарі, і вина заграничні найвищого гатунку. Цар особисто подарував псковському владиці вітрильного буєра та бот, на яких Прокопович розважав гостей.
Яворський, навпаки — огуджував, звичайно, здебільшого в алегоріях,. одначе й прямо, прилюдно — в церкві,— одруження царя з ліфляндською повією, розпусту і свавілля царя, нехтування ним церкви та закону Божого і вказував на гнаного й нелюбого батьком сина царевича Олексія як на єдину надію захисту святовітцівських заповітів та церковної благодаті. Гудив, ганьбив, й невідомо чому все це терпів цар. Може, через те, що, википівши, видзвонивши високим громовим голосом цареві ганьбу, блюститель престолу лякався й писав листи покаянні, й підписувався "смиренним Стефаном, пастушком недостойним" та іншими принизливими словами, як і всі інші. Либонь, цар бачив, що це не Никон, який проголосив його батькові анафему й трохи не вирвав з царевих рук скіпетр, що від Яворського великого лиха можна не сподіватися, а настанови іншого — хтозна яким він буде. Він призначив Яворського й президентом синоду, але той у синод не ходив до самої смерті. Він помер торік, під рік новий. Помер останній чоловік, на котрого все-таки таємно покладалися Петрові недруги, вважаючи, що він стане проти царя-антихриста й поведе їх. Не став. Не повів. Хоч, може, щось і думав, і замишляв, бо незадовго перед смертю Таємна канцелярія робила про нього вивід, складали протоколи, йому загрожувала смертна кара, але він помер, і протоколи кудись поділися. Проте, мабуть, то був якийсь його невеликий спалах, недарма перед смертю він писав у синод листи, підписуючись гірко-насмішкувато стосовно самого себе "смиренний Стефан, старець немічний". Все своє добро та книгозбірню Яворський заповів рідному Ніжину.