Наближався день нашого від'їзду, і мене дедалі більше оповивала туга. Світ порожнів. Світ малів, дрібнів, ставав сірим, тільки десь у його глибині палала яскрава жаринка. Та жаринка віддалялася від мене. Мені здавалося, й Уляся трохи осмутніла, бо ж, думав я, прощається з Оленкою. Вона йшла поруч мене тиха та ніжна та враз підводила голову й обпікала тернинами очей, аж іскри обсипали все моє тіло.
Я йшов додому сам і думав: "Боже, що ти содіяв зі мною. Як мені тривожно, тяжко та гарно, як солодко й сумно. Може, для цих тривог і для цього смутку й живуть люди?!,
До від'їзду лишилося два дні, і враз впала на мене неймовірна новина: Уляся їде до Чернігова. Себто, їхав туди Яків,— Анастасія Марківна плела свою мережку,— але Уляся також забажала побачити Чернігів, вчепилася до матері та батька, і ті відпустили її й відсунули від'їзд на три дні, бо ж збирали свою одиначку пильніше, ніж підсусідки збирають далекий похід козака. Аж два вози з уборами, солодкими наливками та тернівками на гостинець, всілякими печенями й пундиками супроводжували її.
Наче сьогодні бачу ту валку: попереду Полуботок з Яковом та двома осавулами — вони то зникали, то ми наздоганяли їх знову, далі полуботківський ридван, у якому їхали Уляся та Оленка,— ридван за Улясею пришлють пізніше,— за ридваном козаки в сідлах, дрімають на ходу, і в кінці обоз на чотири вози, який відставав, іноді надовго. Я тюпачив верхи позаду ридвана. Хтозна-що найшло на мене, але забажав поміняти мого плохенького коника-шельвага на гнідого румака, і з того сталася для мене велика прикрість. Ми від'їхали зовсім недалеко, дорога попластувала в яр, козаки та хурщики спускали на кілках, позакладавши їх у колеса, ридван та вози, я ж бачив у віконці Улясине личко й, гордовито випинаючись у сідлі, погнав коня вчвал повз ридван, дорога ж спадала дедалі крутіше, кінь помчав гатала, сідло я закульбачив кепсько й вивихнувся з сідла просто під ноги коневі, і той переступив через мене, аж сам полетів шкереберть.
Затявся я дуже й навіть, коли в голові перестало густи й трохи пригас біль у плечі, не міг ступити на ногу.
Козаки спочатку реготілися, й реготілися дівчата, я палав від сорому і мусив лізти у ридван, ще й підсаджений двома козаками. Ридван — зручний, лавочки обшиті шкірою, килимки та подушечки, якими й обіклала мене Оленка. Я одвертав свій вид, червонів і не швидко заспокоївся.
Їхав спиною наперед, дивився в віконечко на кущі та дерева й весь час почував на своєму обличчі Улясин погляд. Вона сиділа навпроти мене, склавши на грудях руки, виставивши вперед ноги в зелених чобітках. Ті чобітки чомусь дратували мене. Я знав, що вона розглядає мене, й нітився та втискався в куток. Розглядати, як мені здавалося, було нічого: великий лоб, великий ніс, великі, ледь викривлені губи, через що трохи шепелявлю, надто коли розхвилююся, ще й вуха, неначе вареники. Може, тільки чуприна не кепська, хвиляста, густа, м'яка. Оленка дрімала, підклавши під щоку подушку, така мила, така ніжна, і я аж позаздрив Якову, поставив їх поруч у мислях — біляву веселу Оленку й чорного, важного, розкаряченого Якова, й чомусь пожалів її.
У Якова губи, як п'явки, і очі чорні, крапчасті. Його батько, жид у другому коліні, отже, крові жидівської в Якові мало, тільки порода пре-випирає, його батько чоловік крутий, жорсткий, закоржавілий — все в походах та походах, таким, мабуть, буде і його син. Вони цураються свого жидівства й намагаються довести, що більше козаки, аніж ті, що козаками вродилися.
Аби відволікти Улясю від споглядання моєї непривабливої персони, я вказую на металеву скриньку на ланцюзі, якої раніше не бачив.
— Що це таке?
— А ти відгадай,—заграла очима Уляся.— Це пес, він не гавкає і не кусає, а всіх долає.
Я знизую плечима.
— Там гроші на дорогу. І прикраси. Може, сподобаюся комусь і він візьме мене заміж. Як ти гадаєш, можу я кому-небудь сподобатися?
— Болотяному дідьку,— огризаюся.
І раптом:
— Іване, кажуть, у Європі лицарі за дівчину проштрикують один одного шаблями. А ти... проштрикнув би кого-небудь?
Я розгублююся.
— Мабуть... ні. Та й тепер вже не штрикають. То раніше.
— Не проштрикнув би?
—— Ну... Якби він мене дуже образив.
— А якби образив мене?…А ти стояв поруч?
— Тебе ніхто не образить. Ти — гетьманівна.
— Не хитруй. Й глибоко зітхає.
— Ніхто мене, Іване, не кохав і не покохає... Це я так... Та й цур йому, тому коханню. Кажуть, що воно, як хвороба. Чи правда? — І дивиться на мене по-пташиному, повернувши голову вбока.
— Звідки мені знати...
— Ти ще не закохувався жодного разу?
— Тисячу разів,— випалюю я.
Уляся дивується.
— Як то?
— А так... У Києві. Побачу гарну панянку й одразу закохаюся,— виповідаю правду.— А завтра побачу ще іншу... Вродливішу.
— Страшний ти парубок, Іване,—регочеться Уляся і враз серйозніє.— То не кохання. То так. А я й сама... Та ж я й не гуляла, не дівувала ще. Мати й зараз має мене за дитину. На вулицю не пускала. А ти не знаєш, чи правда, що там хлопці з дівчатами цілуються? Грища всілякі з цілуваннями, в хусточки або в діжечки.
— По-моєму, то таке цілування, наче з родичами або в церкві...
— Але ж потім виходять за тих парубків заміж... Значить, не таке. На вечорницях хлопці та дівчата вподобують одне одного... Але я так, мабуть, не змогла б. І не хочу такого. А може, й ніякого.
—— Сподіваєшся зустріти князя?
— А що ж... Хоч... Може, й не зустріну. Й, либонь, його зовсім немає такого, щоб під мої мислі.
— Як то немає? — дивуюся я.
— А так... Кохання — це те, що люди вигадують самі собі Вигадають і наділяють усім тим, що вигадали, парубка або дівчину. Хіба я не бачила... Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвіта і бандюгу. Та ще як покохала! Всі бачили, що він за молодець, а її осліпило.
Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування.
— Тоді чого чекати? Потрібно виходити за того, хто трапився перший.
— Любов з'їдають миші...— раптом кинула.
— Звідки ти знаєш? Та тоді більше нічого чекати.
— Е ні, хочеться на щось сподіватися. Всі сподіваються... Хоч його й не буде.
— Якщо воно справжнє...
— А справжнє яке? — чомусь пошепки запитує Уляся. Я соромлюся сказати, що також майже не знаю, яким є справжнє кохання. Мабуть, про це так само важко сказати, як і про те, яким є справжнє життя. Нам усім чомусь соромно казати правду про себе, навіть правду хорошу. Ті, хто побував на війні, соромляться сказати, що вони нікого не вбили, ті, хто чесно прожив у подружньому житті, що не знали перелюбу... Либонь, Улясі скучно, й вона не відстає від мене: