…У двох фортечних камерах було повно людей, їх помістили в маленькій кімнаті кутової башти, й там, крім них, було четверо. Троє міщан з Браїлова — з них намагалися витиснути викупні гроші, й ще якийсь циган. Усі вони лежали в кутку на соломі. Юрію і Тукальському настелили піл з сирих соснових дощок, які пахнули живицею. Циган був низенький, натоптаний, верткий, шахраюватий і вельми балакучий. Він одразу підсів до них, дістав з якоїсь потайної кишені карти, запропонував зіграти, але обоє відмовились. Не грали з ним і міщани: він уже обдер їх до нитки. Цигана брали на якісь роботи в фортецю, від нього вони довідувалися про вісті з волі. Як от те, що Виговського розстріляли з намови Тетері. І запечалилися обоє вельми. Все-таки Виговський був людиною високого клича, вірний син України, мудрий і зичливий. А потім циган розповів про те, що лютий Чарнецький п’ять місяців штурмував Ставище, ставищани відбивали всі атаки, але не стало хліба, не стало пороху, й вони мусили здатися. Він вистинав їх майже всіх. І потягнув звідти додому до своїх зміїних язвин і по дорозі помер. На його місце — кермувати польським військом — король призначив полковника Моховського, також лютого й підлого, й той далі розоряє Україну. В Польщі скинули в державний казан всі, які мали, гроші, навербували війська, і повів ту галайстру Моховський на ті ж, уже майже дощенту спалені Ставища, а далі на Браїлів.
У цей час на Лівобережжі спалахнув новий вогонь — праведний. По всіх містах люд повстав проти московських воєвод, їх разом з військом виганяли геть і встановляли своє правління. Бачачи, що лишається сам, Брюховецький оголосив, що відколюється від Москви. Він ще на щось сподівався, написав до Дорошенка, який на той час прогнав Тетерю. Тетеря забрав усі, які були в гетьманській скарбниці, гроші й все інше, що можна було взяти, й дременув аж за Варшаву. Дорошенко перейшов на лівий берег, взяв Переяслав і почав виганяти воєвод з українських міст. Брюховецький повів своє військо назустріч Дорошенку, він все ще сподівався, що об’єднані війська оберуть його гетьманом. Зустрілися біля Опішні, й власне військо забило Брюховецького дубцями. Й все разом військо кричало: "Дорошенка на гетьмана обох берегів Дніпра!" То був славетний чоловік, серцем відданий Україні. Їх було двоє таких: Богдан Хмельницький і Дорошенко. Обоє відважні, обоє рвійні, невтримні в радості й гніві. І той, і той могли на старшинській раді відрубати руку, піднесену в спротив.
…Дві доби тривав бій Дорошенка з поляками. І стратили сили, й відвагу, й порив обидва війська. Стояли мовчки насупроти одне одного. Дорошенко кликав козаків до бою — не йшли. Тоді він викликав оркестр: "Метелицю". Оркестр вдарив "Метелицю", Дорошенко вихопив шаблю й пішов сам один навприсядки насупроти польського війська. Козаки не витримали, кинулися вслід за ним і побили ворогів.
…І був він обложений у Чигирині московським військом. Кілька років облягали, штурмували його. І на старшинській раді всі вже втратили надію й намовляли здатися. Дорошенко сидів на бочці з порохом, курив люльку. Тоді він одіткнув затичку й повільно почав підносити люльку до отвору.
— Здамося йому, — показав угору, тобто — Богові.
І старшини посхоплювалися, закричали:
— Будемо битися, батьку!
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Крутили в небі колесо лелеки, високо-високо, видивлялися далекі краї, проглядали дорогу, висіли, неначе чорно-білі хрести, розіп’яті над грішною землею. А на землі люди крутили смертельне колесо, з гарматних і мушкетних пострілів, з перехрещених списів та шабель. Крутили на незжатому полі, на витоптаній луці — а вони тут скрізь такі — на грузькому болоті за річкою Рів. І вже колесо перехилилося, перехнябилося в один бік, і вже жовніри Моховського втікали, а козаки Дорошенка насідали на них. Олелько вже давно намітив постать у леопардовій шубі поверх броні ("рябий собака"), й гнався за нею. Його галай-кінь геть вхекався, вхоркався і вже не біг, а вибехкував обома ногами, вистрибував з однієї ковбані в іншу. Але й білий кінь під Чоманським теж уже басував на місці, осідав на задні ноги. Врешті осів так, що вже не міг випростатись. І тоді вершник звільнив ноги з стремен і стрибнув у болото, загруз по самий пояс, виборсався, побрів, важко вириваючи з твані ноги. Чалий теж вже не міг іти. І Олелько покинув його, пробирався через купини, через ситняг та осоку за Чоманським. Поляки втікали на Гнівань, а гнів людський гнався за ними. Чоманський шугонув у ковбаню, виборсався з неї, покинув рисячу шубу й тепер брався в броні, яка блискотіла то яскраво, то тьмяно, й виблискувала в його руці тонка шабля-сигізмундівка. Олелько теж двічі провалювався, рукавом витер багнюку з лиця, високо закидаючи ноги, поспішав за ляхом. Ось уже відстань скоротилася до кількох сажнів. Попереду бігли полем жовніри, які вже виборсалися з болота. Олелько майже сягав свого ворога шаблею. А той зупинився, став на купині. Купина тремтіла, похитувалася, але він підносився над Омельком. Козак глянув у перекошене од страху обличчя пана, і йому згадалася вся наруга, й серце закипіло гнівом. Заходячи збоку, замахнувся. Чоманський підставив сигізмундівку, але надто квола була його рука, надто вона тремтіла від страху, бо шабля випорснула в болото від першого удару козака. Шляхтич похитнувся на купині й полетів сторчака. Олелько рубонув розпростерте в повітрі тіло.
Важко брів на сухе. Лівий чобіт загубився, правий був як гиря. Нарешті ще черідка ситнягу, кілька дрібних купин, і він на сухому. Стрибала перед ним пташка волове очко, промчала черідка крячків, бився в конвульсії поранений кінь, не знати чий — без сідла. Скрізь лежали трупи, кінські і людські — ляхів і козаків. І стояли або лежали перекинуті ляські вози, біля них поралися козаки, дуванили вози. Олелько зняв другий чобіт, примірився оком, зняв з убитого козака чоботи й одягнув їх. Пішов поміж возами, біля яких валялося всіляке начиння: запасні сідла й вуздечки, бронзовий і срібний посуд, килими, польські жупани, шапки з чаплиними й павиними перами. Йому не було потрібно нічого. В одному критому возі почувся жіночий вереск. Відтулилась вилога, й він побачив спотворені страхом розмальовані личка панянок, то були панянки з шляхетського похідного гарему. Одне личко йому здалося знайомим, він аж зупинився, аж заточився. Килинка?! Вона не верещала — мовчала. Біля сусіднього воза порався якийсь дядько у польській шапці з шишаком. Олелько вернувся до болота, роззувся, поліз у болото й зняв з мертвого Чоманського черес з грішми. Підійшов до дядька, простягнув йому пояс.