Другої ночі, теж перед світанком, зупинився у видолинку, де росла тирса. Тирса буває низька — до колін і висока — вище пояса. Тут була й та й та. Пустив коня на відчай душі: вже не було сили весь час стежити за ним. Та й сподівався, що кінь з видолинки не вийде, пастиметься: тільки коні їдять тирсу, корови й вівці — не їдять. Йому ж самому кишки приросли до хребта: за весь час з’їв грудку пшоняної каші, приховавши її з обіду. Заснув як убитий. Прокинувся від якогось холоду на нозі. Підвів голову й вже похолов животом: по нозі повзла велика змія. Він напружився, одним дужим порухом хвицьнув ногою, скинув змію. Вона засичала. Й тоді побачив, що і в головах, і з боків лежать скручені в клубки змії, а кругом — купи наритої землі й нори. Він ліг спати в зміїному кублі. Здригаючись усім тілом, підвівся, переступив змію, відійшов убік. Тут була якась рослинність, схожа на листки молодої капусти. Роздивився для певності, ліг. Кінь пасся за кілька сажнів.
І ще одну ніч провів у ярку, в заростях верболозу, над струмком, який біг кам’яним ложем, а далі розливався в невелике озерце. Помітив, що з озерця на бистрінь випливають якісь рибки, але тільки він ворухнеться, вони миттю бризкають в озерце. Там їх упіймати неможливо. Довго мізкував. Вирвав з кінського хвоста кілька волосин, зробив волосінь з петлею, прив’язав до прута. З-за каменю увів волосінь на пруті у воду. Першу рибинку вловив, але вона зірвалась у повітрі. Друга теж упала, але вже в траву. Їв її сиру, ще живу, без смаку, тільки відчуваючи кольки в шлунку. Так з’їв трьох рибок, три головні. Далі вони перестали випливати на бистрінь.
Наступної ночі почув попереду гупотіння. Ще не здогадувався, що це, але щось йому підказувало, що се на добро. І справді, незабаром почув клекіт води, а по тому побачив річку. Він виїхав до порогів. Стояв голубий світанок. Пороги ревіли, били, гуркотіли, й це були його пороги, українські пороги, козацькі. Вода налітала на каміння, пінилася, порскала, била вгору тонкими струменями, клекотіла. Над водою кружляло безліч чайок. Пороги глушили риб’яче дріб’я, й чайки та баклани мали добру здобич. Баклани шугали в піняві водориїв, чайки черкали води й злітали в небо. Скопа ввігнала кігті в спину рибини, але рибина була надто велика, скопа не могла вийняти кігті, й рибина потягла птаха в глибінь. Але довго стояти зась. Мало на кого можна нарватися: на ляську варту, на прибишів. Хоч цих йому й не дуже страшно: що в нього грабувати? Оцю шкапу, що спустилася до самої води й пила, пила. Солодка Дніпрова вода солодкі миє трави й тверде каміння. Сховався з конем у закамарок між скель. Визирав звідти. Дорогою понад Дніпром проїхали три вершники, не розібрав, хто вони. Коні добрі, а одежа простецька. Тільки тепер настали такі часи, що не кожного по одежі пізнаєш. А це ціла валка — вози волові й вершники попереду та з боків. Либонь чумаки з запорозькою охороною. Так, це вони. Й він виїхав з укриття. Кілька вершників помчали напереріз. Стали. Став і Нестор. Дивилися на це засмалене чудо, на цю гирю, на цю головешку.
— Хто ти?!
— З полону я з татарського… З-під Чигирина я.
Вперше за довгий час наївся козацької кулеші. Не міг знайти місця: збив собі сідниці хребтиною шкапини. А від корця горілки впився й белькотів слова — татарські, а козаки й чумаки сміялися. Чумаки везли рибу з Січі.
Кривава повінь далі й далі заливала Україну. Багряна віхола кружляла над містами й селами, шабельна й мушкетна моровиця, гірша від чумної. Горів хліб, палали хати, а "добрі" сусіди підкладали хмизу. І свої не дрімали. Жадоба й помста вселилися в людські серця. "Я — гетьман, бий того самозванця, він Москві служить". — "Бий цього, він ляхам продався". Водночасся десятьом славолюбцям снився один сон: булава в самоцвітах. Вона снилася Сомкові, Золотаренкові, Барабашеві, Брюховецькому, Суховієві, Тетері, Дорошенку, Гуляницькому, Ханенку… А ще ж Многогрішний, Самойлович… І кожному щось обіцяно від сусідів, кожного підпирає чужоземна сила. І не було тій силі діла до людського горя, не було співчуття й милосердя. І так вони, ті гетьмани, не пробудилися від того сну до сьогоднішнього дня й донині гризуться за булаву, й не прояснилося в їхніх головах, що гублять Україну, й так само не покращали наші сусіди, й не зійшло на них милосердя, співчуття, правдивість.
…Запорожці писали Юрію:
"Явно безбожний милостивий пане Юрасю Хмельниченку, гетьмане! Ще минулого року звідомилися ми, низове Запорозьке військо, що ваша милість, упавши в шаленство, не намагається вийти з нього радою зичливих собі приятелів і глибоко занурюється у гріховне вельми згубне озеро, коли підняв чварну війну і нещадне кровопролиття братів наших заради гетьманства зі своїм дядьком, подібним до тебе владолюбцем Сомком. Але досі ми мовчали, сподіваючись, ачей прийдеш до свого розуму й покаєшся. Проте в тому ошукала нас надія, ми одержали тепер певне непомильне, свіже повідомлення про твоє невиліковне шаленство. А уже не тільки ти сам схилився під ляську державу, але й притягаєш ґвалтовно із собою під ту ж схизматичну владу та ярмо батьків та братів наших. Ти вже цього літа пролив безліч людської крові і готуєшся пролити її ще… Ми, все низове Запорозьке військо, обурені тими твоїми вельми неправедними затівками та намірами і розоренням, яке вже впало на нашу вітчизну. Радимо, щоб ти цілком перестав горнутися під ляську руку і не забирав із собою іншу братію нашу та щоб не важився починати за гетьманську владу чварне кровопролиття та знищувати вітчизну з дядьком своїм Сомком. А коли поради нашої на твій недуг (ми пропонуємо непомильний медикамент до його лікування) прийняти не зволиш і нас не послухаєш, то вже напевно не сподівайся від нас жодної приязні та зичливості й взагалі чекай від нас своєї смерті — безпечно не спи в своєму чигиринському домі… Кров братів наших пролита через твої беззаконні, Богові немилі чвари, як Авелева волає від землі до Бога на помсту тобі. А коли не вийдеш з Чигирина, то ми невзабарі прийдемо до тебе і не тільки розкидаємо стіни твого дому як ґвалтівника й руйнівника вітчизни нашої, але й душі твоєї в тобі жити не залишимо. Маємо певний спосіб, через який можемо тебе гарбати в наші руки і викинути як непотрібну п’явку з верші. До тебе зичливі приятелі Кошовий отаман з усім старшим і меншим низовим товариством Запорозького війська".