— Я знала, що це ти!— вигукувала вона в задиханому, бурхливому захваті.— Я побачила тебе у вікні. Очам не повірила. Засумнівалася. Не думала і не гадала, що ти приїдеш. Але це ти! Ти!
Тесе увімкнула світло — так, це була її кімната! Сміючись, вона затулила обличчя руками і знову вимкнула світло. Але за цю мить він побачив її і зрозумів, що його спогадам про неї бракувало подиху життя, м'якого сяйва, юного рум'янця. її тонкі пальці опинилися в його руках, вона сміялася з його чудернацького солдатського вигляду і питала, чи це його мотоцикл, вказуючи за вікно, не знати в який простір.
— Еге,— відповів Гордон. (А сам собі думав: "Вона все ще така ж маленька, лукава, надто бліда і пристрасно жадає чогось...")
Тесе сказала, що не може повірити, що в нього є мотоцикл, і спитала Гордона, як він купив цю машину, як навчився їздити на ній, як одержав права, як він спромігся благополучно дістатися нею сюди.
Мотоцикл і зблизив їх того вечора — вони помчали ним назустріч сутінкам, і на нерівностях шляху Тесе за ривалася обличчям в шкіряну куртку Гордона, а він відчував ласку в її дотиках. Гордон гнав машину, як божевільний — повз автобуси, повз охрові плями ліхтарів, вулицями, крізь липкий туман — до спалахів полум'я у вікнах якогось заводу, що стояв на відкритому пагорбі, за містом. Зупинившись біля церкви, вони зійшли з мотоцикла, який ще буркотів і здригався на холодному повітрі, і сіли на лавочці, щоб полюбуватися чорними громаддями навколишніх міст і ніччю, що оповила поля.
Вони розмовляли про все, що спадало на думку. Тесе просунула свою руку під його руку і сказала, що він, напевне, сміявся б, коли взнав, який неправдоподібний і штучний образ його вона створила в своїй уяві, коли Гордон перебував в Аравії, і тепер, коли він повернувся героєм в Англію. Вона сама гірко засміялася і проголосила, що він анітрошечки, аніскілечки не змінився. Як часто в ці роки вона потребувала його, як часто нею оволодівало бажання полинути куди завгодно, щоб хоч на мить побачитися з нимі Чи не шокує його це визнання?
— Житгя для мене весь час було світом, в якому і ти десь живеш!— щасливо сказала вона. Від цих слів обоє зніяковіли, і щоб перебороти це почуття, Тесе засипала Гордона безліччю запитань про його минуле, безперестан но цікавлячись: "Навіщо ти зробив це?" "А що ти зробив потім?" В цих запитаннях відчувалася жвава гра уяви і така напружена, нетерпляча зацікавленість, що Гордону доводилося раз у раз зупиняти її: "Зажди, зажди, зажди", коли він хотів розповісти якусь подробицю, що, на його думку, становила якийсь інтерес.
Вперше після восьми років він знову, у стислих, строй-них спогадах, пережив своє життя в Аравії. І очі Гордона брали меншу участь в його розповіді, ніж очі Тесе, бо він бачив, що вона гостріше за нього переживає його боротьбу, біль, втрату й поразку. Дивлячись в її очі, Гордон з новою силою відчув гіркоту свого вигнання.
— ...Був певний сенс у тому, що англійці вишпурнули мене з Аравії, Тесе. І клянуся, всупереч своїм сподіванням, я відчув після цього якесь фаталістичне полегшення. Як часто я гадав, з чим я залишуся, коли Повстання зазнає поразки або переможе! Ну і от — я залишився ні з чим. Ні з чим! Мені було боляче: все моє життя і всі переконання минули марно. І я не вірив у те, що попереду, в Англії, мені зоріє яка-небудь надія. Але, хоч як це дивно, в своєму острахові перед Англією я забув Аравію. Забув Аравію! І забув її легко, жахаючись майбутнього.
— А чому майбутнє викликало в тобі такий жах? — в її досі тихому голосі почулися нотки войовничості.
— О, воно здавалося мені безпросвітним і жалюгідним,— відповів Гордон.— Ти можеш уявити собі переляканого, розгубленого кочовика, який потрапив у Лондон після восьми років життя в пустині?..
— Ні!— вона засміялася з цього образу, але потім затремтіла, пригортаючись до нього.— Як ти зносив це, Нед? Що ти відчував}
— Я відчував себе пропащою людиною — з переламаним хребтом.
— Сердешний Недді!
— Але коли перший переляк минув, мені раптом полегшало. Усе в світі стало на своє місце, і я зрозумів, що знову можу робити що завгодно, навіть потрапивши в холодне місиво цього пекла.— А потім він розповів, як у це пекло прийшов лист від Гаміда.— ...Боже! Я відчув, що Аравія намертво тримає мене — і не відпустить, навіть тут. І ця винятковість мого становища, відчуття, що я єдиний...
Тесе засміялася — кельтська вдача її не витримала:
— І оце тобі треба було так багато часу, щоб усвідомити, що тільки один і єдиний Нед Гордон розгулює по вулицях Лондона?
— О, не будь такою жорстокою до мене,— сказав він.
— А я не жорстока — поки що,— відповіла вона й взяла його за руки.— Мій розгублений коханий!
Він соромливо засміявся й почервонів.
— Я досі люблю, коли ти смієшся! — промовила вона.— А сміх у тебе такий самий, як і раніше. Коли ти був щасливий, мені завжди здавалося, що тобі хочеться танцювати. Скажи, ти ж хочеш танцювати? Ну, не відмовляйся. Адже я знаю, що, хоч у тебе голова велика, це ще нічого не означаєі В тобі сидить чортеня, вуличний хлопчак— ну ж бо, випусти його, дай йому волю І
Так Гордон і Тесе перебороли ще один наплив ніяковості, і після цього вже відчували себе невимушено одне з одним. Радісна, легка задушевність встановилася між ними, і тепер уже Гордон весело вигукнув:
— Боже, Тесе, а ти, як і раніше — друга половина мене самого! Ти б могла весь вік пролежати захованою в якій-небудь кімнаті і водночас жити повним життям — тільки слухаючи про те, як я живу!
Тесе засміялася з його зарозумілості, і маленький теплий струмок її дихання розігнав туман. Вона спитала, що він збирається зробити для Гаміда. Але Гордон, уже напівшкодуючи, що розповів їй про лист Гаміда, уникнув дальших згадок про свій обов'язок щодо Аравії, відповівши, що Гаміда спіткав той самий кінець, що його самого, і немає чого зараз розмовляти про принца.
У відповідь на сумнів, що відбився в погляді Тесе, він палко заговорив про неї:
— Ти б завжди повинна була бути зі мною. Ти, з твоїм голосом. З твоїм розумом! Навіть з твоєю безжальною, як у Афіни, безсторонністю.
А втім, у цих останніх словах прозвучала вже не тільки сентиментальність, бо він згадав, що в минулому кожний вияв співчуття і чулості з її боку завжди кінчався ухильною ноткою байдужості до нього. Він і зараз почув віддалені звучання цієї нотки і зрозумів, що вона видзвонює про якусь непримиренну розбіжність в їхньому підході одне до одного.