— І ненависті...— підхопив Гордон, здригаючись усім своїм маленьким тілом.
— Ненависті?— перепитав Гамід, ніби хотів ще раз почути, як вимовляється це слово.— Ні. Я більше не відчуваю її. Я не хочу воювати з Бахргазом, не бажаю воювати з англійцями. Навіщо це ,мені? У мене немає ненависті до них. Я відчуваю лише одне — їх присутність на моїй землі, і за це я ладен убивати їх. Проте я не можу сказати, що я їх ненавиджу. Ні, навіть про Азмі-пашу і його кривавий легіон я не скажу цього. Слухай, Гордон, якби я був певний, що, зупинившись зараз і залишивши англійцям їхню нафту, а Бахразу — прикордонну смугу, я все одно здобуду волю, — клянусь аллахом, я повернув би назад і не чіпав би їхніх жалюгідних володінь.
— Оце так мрії!— похмуро буркнув Гордон.
— Але цього не буде, і примиритися з цим я не можу. Я мушу діяти далі до розв'язки, до кінця, до певного завершення того, що я розпочав, що розпочали англійці і бахразці, і чого ніхто з нас вже не в силі припинити.
— Це бог історії знову зводить голову, — промовив Гордон і сам підвів голову, немов він і був тим богом.— Ми не можемо відірватись від минулого: ми висимо на иньому, як різані вівці на гаку. Але наша боротьба — це справжня боротьба, Гамід! Ми воюємо проти самої історії! І це моя боротьба, бо я мушу перемогти історію. Знищення неминучості — ось у чому мета всякої свободи.
— Так ось до чого я йду!—трохи іронічно сказав Гамід, глузуючи з ідей Гордона, і потім, за звичкою всіх арабів, підняв очі до нічного неба, немов шукаючи там розради і вищої справедливості. Знайшовши** на ньому Плеяди, він розвів руками і промовив:
— О ніч, яка ти чудова! Якби ти зуміла вказати шлях твоїм улюбленцям арабам! Якби тільки можна було зробити правильний вибір за допомогою інструментів, математики, навігації! Південь чи північ? А он і сама Полярна зоря... Схід, захід, південь чи північ? Де шукати волю, зоре? Де криється воля араба, який за незрозумілим приреченням мусить терпіти від зажерливих і жорстоких чужинців? Нафта, кулемети, боягузливі літаки! Що спільного між ними і арабами? Навіщо вони потрібні тут, на
нашій землі? І чому, о ніч, наша доля повинна залежати від цього вибору?
— Обережніше, Гамід,— сказав Гордон лукаво.— Дивись, щоб, бува, від твоїх благань ця ясна ніч не пролилася дощем!
— Що ж, хай піде дощ. І в цьому теж буде якесь приречення! Чи не завжди готова доля вилити на нас яку-не-будь біду?..— І, щоб підтвердити це, він проспівав зіркам рядок з Гаріфа 4:
Спокійно ми чекаємо на тебе...
І, спускаючись схилом, вони виспівували піввірші з однієї мулаакатської5 поеми, в якій мовилося про "дощові зорі" і ніжних ягняток у долині, про порох руїн і розставання на світанку з жінками, вродливими, як дикі буйволиці Тузіху, як лані, що мчать до своїх малят.
Бо таку долю віщували їм аравійські зірки.
РОЗДІЛ III
Привал зробили мил^ за тридцять на північ від Джам-марської височини, після переходу, що тривав цілу ніч. Бекра залишили вартовим, і він розбудив усіх криком:
— Сміт-паша їде!
Вимахуючи гвинтівкою, охоронець гнав свого клишоногого верблюда назустріч невеликому, вкритому маскувальними плямами броньовику. Слідом за ним стрімголов неслися хлопчаки — Мінка і маленький Нурі, і всі троє палили в повітря, порушуючи цим найсуворіший наказ Гордона не стріляти на території Джаммару.
— Гассіб!
Гордон застережливо скрикнув, коли ROHH почали плигати з верблюдів на башту броньовика. Щоб удержатися, вони по черзі хапалися за короткий ствол кулемета, і Гордон з задоволенням уявив собі, яке обличчя мусить зараз бути у Сміта і які прокльони той насилає на голови арабів з гарячої утроби своєї машини.
Тільки зморшкуватий Алі залишився сидіти біля Гордона, незворушний і сповнений презирства до всіх. І коли Гордон став докоряти охоронцю за його похмуру байдужість до нещодавно здобутого трофея, Ал} знизав плечима і пробубонів:
— Аллах створив араба. Потім аллах створив пустиню. Потім він подумав ще трохи і створив верблюда.— Алі склав долоні чашею, щоб зобразити досконалість цієї трійці.— А ця штука не для араба,— прогарчав він,—і не для пустині.
Гордон розсміявся—випустив якесь зловтішне "хи-хи-хи!" крізь рідкі жовтуваті зуби—і почав глузувати з філософії погонича верблюдів. Любов до верблюда Алі увібрав разом з молоком матері, і зберігати відданість цій тварині велів йому інстинкт.
А втім, у глибині душі Гордон, так само, як і Алі, відчував, що броньовик є образою для пустині: і не тільки тому, що ця залізна потвора робить верблюда непотрібним. Сама зовнішність броньовика бридка, і своєю появою він знову нагадує про те, що весь світ схибнувся на машинах. Навіть незайману пустиню оскверняють їхні геометричні форми.
— Стривай, скоро і ти в мене їздитимеш на цій потворі, — піддрочив Гордон араба.
Алі сплюнув і пішов геть, щоб залишити Гордона удвох з Смітом. Висока постать водія броньовика наближалася до Гордона. Сміт був мокрий від поту. Він на ходу витирав обличчя і шию, відривав "прилиплий до тіла промоклий бурнус.
Гордон сидів, підгорнувши ноги під себе. У цій позі він нагадував гриб, і ця схожість підсилювалась непомірно великою головою. Звівши очі, він тільки промовив: "О. хел-ло, Сміт!"—начебто і справді при зустрічі з Смітом йому нічого бу.ло сказати, крім короткого англійського привітання.
— Я шукав вас по всій пустині,— відповів Сміт, усе ще витираючи обличчя. Воно було в нього, як у дорослої дитини — м'яке, круглощоке, без будь-якого сліду бурхливих переживань. Арабський одяг, що був на ньому, нг міг приховали незграбної ходи звиклого до тоотуарів городянина. Побачивши Сміта на весь зріст, Г^одон подумав, що той дедалі більше нагадує полісмена. Його поставі бракувало лише синього мундира. Ось хіба тільки обличчя в останню мить дали йому інше, бо воно начебто подавало якісь надії, хоч, якщо придивитися, рисам його бракувало рішучості, необхідної для того, щоб ці надії справдилися І зараз Сміт височів над Гормоном сповнений статечності і вагання — як полісмен, що затримав джентльмена.
— Усе гаразд?—не підводячись, запитав Гордон. Він нетерпляче чекав, щоб високий Сміт сів на базальт поруч нього.