У Гордона в руці все ще був англійський пістолет, і зараз дуло його тремтіло.
— Я радий, що у вас в руці пістолет, Гордон,— спокійно промовив Фрімен.—Він—символ ваших переконань, і краще я зараз загину від нього, ніж хоч на дюйм перед ним відступлю.— Він обернувся, щоб й далі робити свою милосерду справу. Презирство було навіть в його спині.
Гордон зважив пістолет в руці, немов набираючись рішучості для справжнього подвигу, але тільки похитав головою й промовив:
— Мені не хочеться паскудитись об вас, Фрімен. Вам, мабуть, уготована інша доля.
І, вибухнувши майже істеричним сміхом, він залишив милосердого Фрімена.
Гордон виїхав за межі аеродрому, в пустиню, щоо розшукати Бекра, Алі й двадцять-тридцять інших кочовиків, які ще ганялися за недобитками бахразьких охоронників та льотчиків. Опинившись в пустині, він одразу ж переконався, що вороги вже не зможуть заново набратися сил. Бахразці переховувалися поодинці, і в них уже не було зброї; коли ж в окремих місцях вони робили спроби зібратися докупи, Бекр та Алі з своїми дружками налітали на них і розганяли, як овець. Для цих професіональних сіячів смерті таке заняття було нічим іншим, як улюбленим спортом, розвагою. Найменш їх приваблювала здобич, бо в кожного вже було по десятку гвинтівок і по цілому набору різних шинелей, картузів та черевиків. Однак ця шалена розвага поступово переходила в жорстоке молодецтво, і Гордон наказав кочовикам повертатися до аеродрому. Досить було ганяти ворогів, які не хотіли воювати!
Бродяги послухались його, бо й так уже стомилися й наситилися; один тільки Бекр ще ніяк не міг вгамуватись. Він хвастовито вимахував шаблею, якій віддавав перевагу перед будь-якою гвинтівкою, і, захлинаючись, горлав, що порішив нею сто ворогів. "Ні, тисячу!" кричав він, і йому все ще було мало. Алі мав ще більший успіх, ніж його напарник. З сотень гвинтівок, що валялися в пустині, він вибрав собі найкращу й орудував нею. (Остаточний вибір він зробив тільки після того, як відкинув двадцять інших гвинтівок, спочатку випробувавши їх на живих мішенях з різних відстаней. Алі був задоволений і тому досить-таки охоче скорився наказові Гордона. Щодо Бекра, то він, сидячи на верблюді, так пручався і протестував, що англійцеві довелося тягти його верблюда за недоуздок аж до самого аеродрому.
Коли Гордон, таким чином, відновив порядок і дисципліну, на аеродромі в супроводі шести воїнів Гаміда з'явився Зеїн аль-Бахразі, який їхав сюди з наміром запобігти зайвому знищенню своїх земляків. Перед тим, як знайти Гордона, Зеїн проїхав полем битви, повз трупи... Він не заговорив до англійця, зустрівшись з ним. Жодного слова привітання, жодного слова про вбивство його братів. Гордон був боляче вражений — тяжке мовчання Згї-на, гірке здивування в його запалих очах говорили йому, що він учинив страшний злочин. Ця мовчазність бахраз-ця гостро віддавалася в серці Гордона, а Зеїн ставав дедалі більш похмурим і засмученим, бо перед його очима розгорталися нові й нові наслідки жахливого кровопролиття. Гордон співчував йому, бо знав, що загибель сол-датів-революціонерів викликала в Зеїні таке ж саме відчуття болю й втрати, як і загибель кочовиків — в ньому самому.
— Невже ця різанина потрібна тобі, щоб довести, що ти — кочовик?—гірко промовив Зеїн, коли він уже не в силі був дивитись на своїх полеглих братів. Його слова були пойняті смутком й навіть розчаруванням в Гордоні. Але в них не було докору.— О, коли б ти якийсь час почекав!— додав він сумно.
— Почекав чого? Хіба Гамід міг з певністю розраховувати на твою допомогу?
Зеїн похитав головою
— Я міг би запобігти цій бойні.
— Думаєш, я б не запобіг їй, коли б міг?
Зеїн не ворухнувся — тільки очі його проникливо зазирнули в очі Гордона, щоб побачити, чи є в них правда. В погляді самого Зеїна був нескінченний жаль, жаль, жаль... Він повірив несподіваному й розпачливому вигуку англійця, бо побачив в його очах благання: "Зрозумій мене!" І в цю мить Гордон відчув, що бахразець може йому простити майже все — так глибоко вони зуміли зазирнути в душі один одному, зрозуміти один одного. До цього привело їх схрещення їхніх фатумів. Докір Зеїна породив печаль, що осіла в серцях о§ох...
— Ти дієш на відчай душі, Гордон,— повільно промовив бахразець.— Надто багато в тобі від бездумного кочовика. В усе ти вкладаєш запал. Не слід тобі бути таким, брате.
Гордон зробив останню спробу захиститися:
— Я діяв на відчай душі, бо кочовик може досягти перемоги лише через свою одчайдушність. Ти знаєш про це. І ти знаєш, що в нас немає часу співчувати трагедії твого Бахразу.
Але ніякого виправдання тут не могло бути, і Гордон відчув, що його двійник начебто перевищив його. Він міг би знехтувати праведний гнів Зеїна, відповісти на нього ущипливим сміхом, але — що з того? Гордон відчув, що назавжди втратив почуття своєї вищості над бах-разцем.
Зеїн разом з Мінкою та маленьким Нурі поїхав у пустиню, щоб зібрати рештки бахразьких солдатів і привезти їх до аеродрому — там вони були в більшій безпеці.
Гордон з нетерпінням чекав Гаміда, побоюючись, що Азмі-паша розпочне наступ раніше, ніж підійде військо принца.
Англієць знав, що Гамід десь тут недалеко. Проте, коли на обрії знялася курява і з'явилися загони кочовиків, Гордон, полегшено зітхнувши, з палкістю простолюдина подякував небові, що все нарешті щасливо скінчилося.
І ось настала довгождана хвилина — дві тисячі вершників та бродяги Гордона змішалися в бурі арабських привітань! Вимпели на вітру, курява, несамовитий рев із сотень горлянок... Запальний порив захопив і Гордона, він закричав:
— О, великий боже! Старий батько Зевс! Це ж Ахіл-лес та його мірмідоняни!
Галас, курява, вигуки, обійми... Стрілянина та дике гасання... Пристрасті розпалилися, вибухнули. Та ось вони почали холонути, вщухати. Гамід поклав їм край, хитнувши своєю тверезою юною головою й кинувши одне тільки"*слово: "Досить!" І одразу ж запала тиша. Принц наказав своїм найспритнішим розвідникам вирушити до кордонів і вислухав розповідь Гордона; тимчасом прибулі кочовики й бродяги почали ділити між собою здобич.
Гамід не переставав дивуватися.