Гордон дуже часто думав про цих копачів. Його й самого нерідко вважали за одного з них — отих тисяч трудівників, що за мізерну плату наймалися прокладати зрошувальні канали і становили найбіднішу частину населення в країні. Тепер їх праця знецінилася й стала непотрібною, бо на зміну їй прийшли машини... Ці люди були най-небезпечнішими, бо вони були добре організовані — або в злодійські зграї, які тероризували жителей сіл, або в революційні групи, що сіяли проповідь кривавого перевороту. З певного погляду Гордон боявся і ненавидів їхню нинішню силу (а також і потенціальну силу!) більше, ніж він боявся і ненавидів Азмі-пашу. Щось глибоке й непереборне таїлося в люті цих землеробів, щось таке, чого він не міг збагнути, таке, що існує десь в темряві за межами інтелекту.
...І Гордон все ще залишався Гордоном. Йому не вдалося позбутися самого себе ні серед насильств Азмі-паші, ні серед насильств революціонерів. Він все ще був Гордоном. Все ще людиною, яка жадає занапастити себе — і не може. І він пірнув ще глибше.
Він почав шпигувати за солдатами Азмі, сподіваючись.
що його спіймають. Йому хотілося по/Зачити, що він робитиме, коли це станеться. Він діяв одверто, з визивною зух* валістю. Але це заняття тільки повернуло його до дійсності, знову сколихнувши в ньому ворожість до Бахразу та презирство до цих дурнів, які не помічають його в себе під носом. Незабаром глузування з ворогів почало захоплювати його більше, НІИІ прагнення пуститися берега-. Однак він все ще не міг повернутися у Ваді. Не міг, бо ще не покінчив з тим Гордоном, від якого хотів втекти. А тим часом минуло надто багато часу. Адже він втратив стільки днів! І хоч у Ваді, напевно, панувала катастрофічна анархія, він все ще не міг, не наважувався повертатися туди.
Нарешті, його блуканням було покладено край; і це сталося тоді, коли він і сам уже опанував себе і вирішив, що час кінчати й вирушати назад, до своїх кочовиків.
За украдений мішечок маїсової мук" Гордон поголився й постригся у цирульника — це був перший крок до відновлення власної цілісності. Але водночас це був і легкодумний акт самознищення, бо свіже, з рум'янцем, обличчя, ясноголубі очі й струнка, мускулиста постать зробили Гордона надто помітним, і в селі, що стояло серед болот край пустині, його схопив бахразький патруль. Гордона відвели в мисливський будинок з дерев'яним кістяком — в штаб, який охороняли синьоштані солдати Арабського легіону. Його поволокли по східцях з чорного ходу і, вштовхнувши в маленьку кімнату, замкнули за ним двері.
В кімнаті був Азмі-паша, зодягнений у шовкову піжаму Він сидів, немов чекаючи когось, сидів не на стільці, а по-турецьки, на килимі. Його освітлювала одна-єдина темночервона лампочка — така тьмяна, що Гордон не одразу пізнав пашу.
"Клянуся аллахом, він таки спіймав мене!" промайнула думка в Гордона. Він відчув себе навіть трохи потішеним, бо в своєму презирстві до цієї людини і зараз міг насміхатися з нього.
— Гихххх! — рохнув Азмі. В очах Гордона він був жирною, нездоровою істотою; на товстих пальцях паші бу-? ло стільки перснів, що вони скидалися на якісь набубнявілі м'ясисті грона. — Ти чистий? Як тебе звати?
І тут Гордон зрозумів, що чекало на нього. Це так вразило його, що він підніс руку до рота — як жінка, що стри* мує крик.
— Ну! — прохрипів паша. — Йди сюди!
У Гордона потемніло в очах, жах скував мозок... Паша підвівся і пішов до нього, шльопаючи по килиму жирними ступнями, колишучи черевом. Він мружив очі і мимрив слова якоїсь тваринної похоті, а його руки (руки!) тяглися до Гордона.
У Гордона потьмарився розум. Він втратив здатність іронізувати та філософствувати, він не подумав про насмішку долі, що таким чином задовольняла його недавнє бажання занепасти — аж до самого дна. Жах паралізував Гордона, а коли він отямився, було вже пізно — Азмі навалився на нього. Гордон заревів, як дикий звір, у лютій нестямі почав відбиватися руками й ногами. Він кусався, дряпався і кричав доти, доки на вереск самого Азмі в кімнату не вбігли його охоронці. Гордона виволокли, вкинули в грузовик і повезли.
Коли грузовик виїхав на шлях, Гордон опритомнів. Він полежав трохи і, відчувши, що сили повернулися до нього, перевалився через борт і впав у придорожню грязь. Він забився, але зумів підвестись — і чкурнув в очерет, що ріс на болоті край дороги. Там він ховався, поки солдати шукали його. Вони гарячково нишпорили навколо Гордона, але кінець кінцем махнули рукою і пішли геть. Він чув, як, віддаляючись, вони обзивали Азмі-пашу свинею і жаліли нещасного втікача. "Він був бідняком, народженим, як і всі ми, щоб усе життя зносити побої та знущання", казали вони.
РОЗДІЛ IX
Лють оселилася в Гордоні. Люта ненависть і потреба знищити щось підле, огидне. Він потребував своїх воїнів, своїх волоцюг. Проте в своєму невичерпному скепсисі він запевняв себе, що саме тепер, коли ці люди так потрібні йому, він їх уже не застане.
Однак, Ваді Джаммар зустріло його кізяком і смородом верблюдів, буйною, поривчастою метушнею кочовиків. Людей і верблюдів було мало не вп'ятеро більше, ніж до його від'їзду. Групки обідраних, диких кочовиків розташувалися біля вогнищ уздовж усього піщаного дна Ваді, і навіть на схилах, серед скель — і всі вони були озброєні, здорові, живі, шалені й ладні підкоритися будь-чиїй владній руці.
Гордон не міг зрозуміти цього. Його навіть трохи образило те, що його воїнство так розрослося без нього. Але коли Гордон знову очолив табір, він переконався, що навіть новачки знають про нього. Вони ніколи раніше не бачили його, вони ще не благоговіли перед ним, але вони знали про нього, — а це був перший крок до визнання його авторитету.
Сміт теж розцвів. Він з'явився на чолі колони з трьох броньовиків, що з ревом проїхали по дну Ваді, а тим часом населення табору вишикувалося на схилах, вигукуючи бойові кличі й славлячи Сміт-пашу, який привів їм ці машини.
Сміт заговорив вибачливим тоном:
— Вони ще зелені, та нічого, упораються, — казав він про екіпажі своїх трьох броньовиків. І додав нерішуче:— Я перевів майже все пальне, поки навчив цих божевільних водити машини. Перед виступом треба буде роздобути десь бензину.