Гордон знизав плечима, виражаючи зневагу благородного до жебрака, і вирішив зіграти на страхові:
— Таліб однаково може напасти на вас.
— Ви озброюєте Джаммар? — стрепенувся Юніс.
— Авжеж.
Бідолаха Юніс випростався, і все його велике тіло затрусилося.
— Ви озброюєте Таліба, щоб він напав на нас! Він на нас нападе, а не на Бахраз!
— Може статися, — жорстко сказав Гордон. — Бахраз зараз такий знесилений, що не зможе вас захистити, тому вам так чи так доведеться терпіти. Але якщо ви поклянетесь допомогти нам, ми поклянемося допомогти вам.
— Клястися? Клястися?—вигукнув Юніс. Слова застрягли в його роз'їденій раком глотці. — Всі видирають з мене клятви. Мало їм того, що вже один раз я поклявся своїм життям, вони знову простягають лапи до моєї душі.— З счей Юніса покотилися сльози, обвислі щоки тремтіли, він розкривдв і закривав рота, намагаючись сказати ще щось, але не в силі був вимовити і слова. Повер-
"увшись до старійшин, він викрикнув нарешті: — Рвуть душу з менеї
— Твоя душа належить Бахразу, — безжалісно промовив Гордон.
— Ах! — Юніс не звернув уваги на образу. Спокій та байдужість знову пойняли його—хвороба заважала старому цілком володіти собою. — Гамід може перемогти, — прогарчав він, — і бахразці можуть втекти з пустині — хай так. Але хто залишиться? Англійці на нафтопромислі! Ідіть до Таліба, як на те ваша ласка. Я піду до англійців.
— Англійці не будуть допомагати вам, — відказав Гордон.
Юніс характерним арабським порухом знизав плечима, і Гордон зрозумів, що англійці вже побували в нього.
— А навіщо вам англійці? — швидко запитав він, трохи пом'якшуючи свій натиск. — Заради вас вони не підуть проти Таліба чи Бахразу, це я вам напевно кажу.
— А мені байдужі і Таліб, і Бахраз, і Гамід.
— Так, але навіщо вам англійці?
Юніс подивився Гордону в очі і раптом збагнув, що перед ним був англієць, а не араб. Юніс, певно, забув на якийсь час про це; Гордону це було приємно, і зараз він з цікавістю спостерігав, як вождь змінює своє поводження. Юніс з більшою уважністю придивлявся тепер до Гордона і Сміта.
— Англійці підтримують Гаміда і Повстання?— спитав старик.
— До цього йдеться.
— Чому ви служите Гаміду?—Юніс випалив це запитання незграбно; він дивився на Гордона, і в погляді його вже не було похмурості — тільки цікавість.
Але Гордон знав, що надто пізно приїхав до Юніса — надто пізно, бо його випередив чийсь хабар, якась погроза, якийсь примус з боку англійців або бахразців. І не варто було витрачати час далі — на роз'яснення та суперечки. Він підвівся і, закінчуючи розмову, відповів коротко, сумно.
— Яке це має значення, чому я служу Гаміду? Служу, та й годі. Служу Повстанню. А чому та навіщо— хіба це має якесь значення?
Гордон розстався з Юнісом, але не відразу покинув долину камрів, хоч і знав, що вся ця прикордонна місцевість заражена зрадництвом і що Юніс, так само, як і Таліб, здатний виказати його перщому-лішіюму жандармському
патрулю. Проте Гордон хотів усе обміркувати; для цього потрібен був час, і він провів ніч у некритій прибудові і біля якоїсь селянської халупи, розглядаючи зірки, рахуючи час і міркуючи, міркуючи, доки йому не набридло міркувати; а потім з відновленою цікавістю запитав Сміта:
— Як би ви, Сміті, поставилися до нападу Гаміда на англійський аеродром?
— А навіщо йому нападати?—відказав Сміт.— Гамід не має нічого проти англійців. Промисел йому не потрібний. Навіщо ж йому нападати?
— Якщо наша поїздка закінчиться невдачею, у нього не буде іншого виходу. Тут уже нічого не поробиш — або аеродром, або нафтопромисел! І оскільки Таліб і Юніс відмовились підтримати нас,—закінчив Гордон похмуро,— скидається на те, що настала-таки черга промислу.
Сміт не сказав нічого.
— То що ж ви збираєтесь робити? — спитав Гордон з лукавим виглядом.— Будете воювати?
— Воювати проти свого народу?—Сміт хотів розвинути цю думку, але не зміг.
— Так, так. Воювали б — коли б треба було?
— Чи не це ж саме питав у вас генерал?
— Саме це,— відповів Гордон. Сміт чомусь надумав блазнювати, і Гордон присадив його.— Вам треба прийти до якогось рішення.
Сміт зрозумів настрій Гордона і промовив обережно:
— Я гадаю, що Гамід не нападе на промисел.— Він засмучено похитав головою.— Нам нема чого нападати на англійців. Навіщо це нам? Ні-ні, до цього не дійде.
Але Гордон не вгамовувався:
— Хто знає,— весело і глузливо сказав він — Хто знає, на що можуть штовхнути нас обставини! Чого тільки в запалі не зробиш! А скидається на те, що нам жар-кенько буде...
Сміт мовчав.
— Та й взагалі,— вів далі Гордон,— у нашій справі рано чи пізно доведеться прийти до якогось рішення.
— Так, але ж треба брати до уваги ще й інше,— невпевнено промовив Сміт.
— Ого-го! Про що інше ви говорите, Сміт? Хіба ми можемо сподіватися на перемогу, сповідуючи віру в якісь інші ідеали, крім ідеалу істинної свободи? "Справедлива вона чи несправедлива, але це моя країна", ось що заважає
5. Д. Олдрідж
65
половині людства здійснити свої мрії про вільне життя. "Мій бог — і ніяких інших!" Пригадайте, що робили ці виродки-хрестоносці в ім'я їхнього єдиного християнського бога.
— А що робили мусульмани в ім'я свого пророка?—■ відказав Сміт.
— Нічого в порівнянні з нашою жорстокістю. Нічого! До хрестових походів у високоосвічених колах мусульман з толерантністю ставилися до євреїв і християн. Та ось з християнського світу з'явилися двоногі звірі, загарбники чужих земель, вони сплюндрували Єрусалим га Антіохію з нечуваною для мусульман жорстокістю... Ви християнин, Смііт?
Сміт знизав плечима:
— Ким же іще я можу бути?
— Ким завгодно!
Сміт дивився на Гордона і ніяк не міг збагнути, чому явища, які, здавалося б, так мало здатні викликати емоції, збуджують у цій людині такий запал, гнів, біль.
— Наша висока культура запозичена в арабів,— говорив далі Гордон.— Ми знищували арабів, а ті відплачували нам тим, що ми називаємо тепер класичною культурою — філософією, наукою, поезією. Ви гадаєте, що ідеї Ренесансу були покликані до життя пробудженням Заходу? Нічого подібного! Вони прийшли до нас від візантійців та маврів. їх видоїли з Іспанії графи Анжуйські та Прованські, римські папи, з їхньою проституційною опікою над розвитком людської думки. І що ж сталося потім? Куди привела нас ця культура, потрапивши до рук Заходу, до рук машини? Вона привела нас у світ такий прогнилий. що треба зруйнувати його вщент і розпочати будування нового. І основою цієї перебудови повинна бути Людина — якщо її ще можна знайти — людина з її благородством, з її поезією, її незламною 'волею до особистої свободи. Незіпсована людина. Ось що робить араба Справою, за яку слід боротися. І коли ми боремося за цю Справу — чи не повинні інтереси нашої боротьби бути нашими єдиними інтересами, Сміт? І хіба ми зобов'язані поширювати свою відданість ще й на якісь "інші реч/і", за межами нашої Справи?