Сміт поспішив пояснити:
— Власне, мій батько захоплювався капітаном Скоттом, щоденник подорожі Скотта до Південного полюса майже кожного вечора читав. Це тЗула його пристрасть — перед сном нірнути разом з капітаном Оатсом у хуртовину і прийняти смерть, як личить джентльмену.
Мабуть, Сміт виразно бачив тепер свого батька, і Гордон одразу-таки пошкодував, що бездумно перебив його; назвавши Оатса дурнем, гідним жалості, а не звеличання.
Сміт осікся.
— Ви так гадаєте? А я жалів завжди самого Скотта— адже коли він ліг, то знав, що вмре!
— А-а, до біса і самого Скотта. У нього був інтелект, але складом думок він не відрізнявся від військових. Для нього смерть була лише виконанням обов'язку. Тільки доктор Уілсон зумів зрозуміти, що їхня смерть була ні чим іншим, як справжньою і цілковитою поразкою. Я часто думаю, чи не закінчив Уілсон самогубством, замість того, щоб ждати, поки смерть сама завдасть йому останньої поразки. Вони всі мали при собі пляшечки з отрутою. Iі Я схильний повірити в те, що Уілсон в останню мить спорожнив свою.
— Навіщо йому було в останню мить робити це, КОЛР він і так вмирав?1— флегматично запитав Сміт.
— Щоб обманути свою безглузду долю! — Гордон за' думливо вдивлявся у вечірнє небо.—В Уілсона був розум, а розум ніколи не вмирає покірливо, Сміт. Плоть підвела його, коли перемога була вже недалеко; але розум Уілсона залишався ясним, здатним познущатися з нього — за безсилість його плоті. Певно, розум Уілсона знущався з нього за те, що він спрямовував усе своє життя по вузькій стежці фізичної витривалості, яка і привела його до смерті. Самогубство було для Уілсона єдиним способом повернути до себе повагу свого власного інтелекту.
Але у Сміта були свої погляди на життя та смерть.
— Ви змогли б заподіяти собі смерть?— спитав він.
— У відчаї?— уточнив запитання Гордон.
— Так. Коли б ви побачили безнадійність усього, чому ви присвятили своє життя.
— Бог знає! — страждальницьки відповів Гордон. О, якби Сміт догадався ухопитись за цю відповідь, як він міг би помучити Гордона! Він струсонув плечима і заговорив про інше. — Проте я ніколи не потрапив би у таку халепу, як оці люди. Вони виснажували себе, рвучись до полюса. І. щоб витримати, їм потрібно було піклуватися лише про одне: збереження своєї плоті! Але коли служиш розуму, треба зневажати плоть і щедро марнувати її, відчувати себе її хазяїном, а не рабом! — На мить він замислився і додав:
— Оцим ми і сильні з вами, Сміті. Ми зносимо все в ім'я ідеї, справи, свободної волі.
— В ім'я горшків та ганчірок Таліба, — скрививши обличчя, промовив Сміт.
Гордон ляснув себе по стегнах у захваті від на диво влучної відповіді Сміта, потім підвівся і заплигав на місці, щоб вигнати з ніг холодну вогкість. Але гарний настрій раптом зник, бо він побачив караван верблюдів, які вже відвозили джаммарський табір до більш безпечних пасовищ.
— Ви маєте рацію, Сміті!—з болем промовив він.— Горшки та ганчірки — прокляття нашого нещасного, голодного Повстання. Ми можемо діяти, лише коли місцеве населення підтримує нас. А місцеве населення — ось залишає нас. — Він знову почав плигати, зігріваючи своє маленьке тіло.— А в нас мало шансів на те, щоб здобути аеродром без допомоги Таліба.
— Хто б це шукав зараз Таліба у пустині?—спитав Сміт.— Часом, не генерал?
— Ні! Ні! Генерал веде крупну гру, він не розмінюватиметься на такі дрібниці. Тут якийсь інший шкідник, і не доведи йому боже пробратися до Таліба з якою-небудь принадною пропозицією! Я не від того, щоб самому вистежити цього лазутчика. А втім, Ва-уль зробить це краще від мене. А нам треба вирушати далі, щоб побачитися з бідолахою Юнісом Ібрагімом, вождем камрів. І побачимо, чи цей бідолашний Повелитель Жебраків, цей найнікчемні-ший і найзатурканіший вождь на кордоні зуміє перевершити благородного Таліба у своєму небажанні воювати. Навряд, га?
Гордон знав, що бідолаха Юніс не піде проти Бахразу і, звичайно, відмовиться допомогти у нападі на аеродром. Досі Гордон не мав нагоди упевнитися в цьому, але з тієї хвилини, як вони в їхали в довгі, червоні долини Камр-ських горбів, усе підтверджувало ці його припущення.
— Не подобається мені тут,— сказав Гордон Сміту. Він мало не принюхувався до повітря, наче газель. Усе, що він бачив, усі подробиці, що їх швидкі очі Гордона передавали до його напружено працюючої фабрики інстинктів,— і вигляд місцевості, і людина, повз яку вони пронеслися, і поле, і десятки інших прикмет свідчили про те, що камри остаточно і назавжди перестали бути кочовиками.
— Всього п'ятнадцять чи двадцять років, як камри залишили пустиню—і вони вже стали селянами,—з прикрістю сказав Гордон. Броньовик проїжджав повз вузькі смуги розбитих на маленькі клаптики полів, які тулилися терасами по схилах горбів.
Поля, розташовані навіть у найкращих місцях, висохли. Щось зворушливе було у цій безнадійній спробі обробляти прекрасні, але неродючі горби. Врожаї на них залежали від води, яка взимку стікала по схилах, а влітку йшла під землю і її здобували з розколин між скель і з глибоких колодязів. Коли воду викачували на поверхню, вона струмками пробігала по улоговинках між вогненночервоними стінами пісковика, виблискуючи якусь мить, мов полірована мідь, і зникала в потрісканому, пухкому грунті.
— З цієї полонини вони зробили собі тюрму, — промовив Гордон, окидаючи поглядом високі схили головної Камрської долини. — Якби ці гори не відділяли їх від Бахразу, вони перетворилися б на справжніх селян. Хвала аллаху за те, що хоч є ця перешкода!
Вони сховали броньовик і пішли стежкою, оточені селянами, які, побачивши людей в бурнусах кочовиків, а не в мундирах бахразьких легіонерів, вибігли їм назустріч.
— Осіле життя подобається їм більше, ніж кочівля, — сказав Сміт. — їжі їм, мабуть, вистачає на цілий рік, а цього не скажеш і про половину кочовиків Гаміда.
— "Вистачає їжі!" — перекривив Гордон, самим голосом виражаючи все своє презирство до цієї невмирущої філософії.
Бідолаха Юніс теж перетворився на землероба-помі-щика. Він зустрів англійців, стоячи біля свого глинобитного будинку з викривленими стінами, побудованого ча схилі горба.