O desperare!*
Щодо тебе, мамо. Я втратив твій образ в ту мить, коли Тесе повернулася до мене. Я все ще не знаю, хто ти для мене, і чому я відчуваю потребу переконати тебе в чомусь. Може, в твоїй особі я намагаюсь переконати себе самого? Можливо! Ти завжди є всередині мене, тріпочу-чи, мов фантастичний птах, що хоче вирватись назовні. Тепер я випускаю тебе на волю, мамо, бо здійснюю рішення, якого ти ждала від мене все своє життя. Ще трохи — і я справджу свою корисність і виконаю свій акт істини. Відповідальність за це лягає на тебе; і за цю мить мого визволення, моєї свободи я готовий віддати свою душу.
Наш порятунок, здається, полягає ^ руйнуванні".
РОЗДІЛ XXXI
Але Сміт обурився і навідріз відмовився допомогти Гордону.
— Ви повинні. Повиннії — несамовито наполягав Гордон. Його пересохлий язик ковтав слова, немов вони були хвилинами, немов він прагнув насититися цими хвилинами, доки не скінчився його час. — Мені лише наполовину вдалося дізнатись, як діє цей проклятий механізм. Потрібний мені рубильник — на електростанції, а вона не працює. Десь там є допоміжна силова установка, яка може дати струм по всьому промислу. Ви повинні тільки завести її, а решту я можу сам зробити. Дайте мені лише допоміжну енергію, і я сам увімкну рубильник.
Сміт тільки гірко похитав головою.
— Боже, Сміті, не хитайте так головою. Подумайте тільки — наша філософія нарешті породить істину. Ви ж вірите в знаряддя, чи не так ? Адже знаряддя — це абсолют у вашій філософії! А тепер від нього залежить перемога цієї істини! Істини, що струсне світ! Ваша машина зараз вирішує все, і я прошу вас допомогти мені.
— Я зовсім не розбираюсь в електростанціях, — затято промовив Сміт. — Чому ви Fie звертаєтесь до генерал ла? Це ж його рубильник.
— Він обдурив мене. Обдурив. Він розповів мені тільки про рубильник, але не сказав, що до нього немає струму. А коли я виявив це, було вже надто пізно, бо я випустив генерала. Відпустив його.
Це приголомшило Сміта.
— Відпустили його? — переспитав він. — Навіщо? Гордон не відповів.
Він і Сміт стояли на високій металевій вишці — спостережному посту пожежної станції — і виглядали, чи не з'являться в пустині війська Гаміда та Зеїна. Гордон виліз на вишку ще й тому, що прямо під нею було поле битви, на якому він здобув свою перемогу; його привело сюди бажання познущатися з самого себе, дивлячись згори на сцену свого тріумфу, бажання завершити велику подію якою-небудь блазенською витівкою
— Краще б я загинув там, серед пожежних шлангів, — промовив він до Сміта, указуючи вниз нетвердим рухом руки. Гордон був блідий, знеможений. — Краще б мені розтрощили череп, краще б моє тіло вдавили в грязь. Чого я досяг тим, що випростався тоді? Краще б я залишився там, мертвий, переможений. Ах, коли б я знав, що це ще має якийсь сенс, я б і зараз обрав поразку і кин/вся звідси вниз головою.
Сміт узяв його за руку й стурбовано промовив.
— Ходімте звідси, Гордон.
— О, не бійтесь, Сміті, — промовив той і розсміявся, як збанкрутілий скнара. — Я не збираюсь кінчати самогубством. Я надто зневажаю себе зараз, щоб піти на таке.
— Тож рушаймо назустріч Гаміду, Гордон. Найгірше вже залишилося позаду.
— Аххх! — Гордон заплющив очі. — Найгірше тільки ще починається, Сміт. Ви знаєте, навіщо я послав генерала в пустиню у супроводі нашого кровожерливого поета Ва-уля?
— Хто вас знає!
— Бо генерал погрожував нам літаками й напалмовими бомбами. Ми взнаємо, що таке пекло, казав він. Ці бомби (а їх роблять тут!) випалюють, винищують, шматують й розплавляють усе живе, і не тільки живе, а й машини, на милі навколо, перетворюють землю на липке вогненне болото нафти. Ось що генерал обіцяв Гаміду й Зеїну, якщо вони залишаться на промислі й не відмовляться від свого небезпечного союзу. Отже, я одіслав його — хай віддає наказ, якщо може! Тепер я чекаю бомб від нього.
Цей крайній прояв навіженства з боку Гордона до того приголомшив Сміта, що він не знайшов, що сказати — тільки спантеличено хитнув головою...
— Ах, але спершу генерал повинен порозумітися з своєю совістю. Він мусить довести собі, що має право знищити нас, що це його обов'язок, що цього вимагають його переконання, — казав далі Гордон. — Ось коли він нарешті повинен зробити свій великий вибір! Він боїться Аравії і любить її, і тепер він іде десь там її чудовими просторами, жалюгідний і самотній, і вирішує, вирішує, вирішує, що йому робити з нею.Звичайно, його англійське походження, його безглузді уявлення про обов'язок і власність, вся Справа його життя вимагатиме, щоб він влаштував нам пекло; але разом з цим зерно інтелекту, що є в ньому, риси арабської вдачі, які він набув тут, його простацька душа й мляві потуги на людяність підкажуть йому, що він учинить підлий злочин, коли звелить знищити нас.
Сміт сказав, що знає генерала.
— Він влаштує нам пекло!—промовив він безпорадно.
— Кажу ж вам, спершу він мусить зважитися на пекло. Як і весь світ. Отже, він, можливо, ще пощадить нас. Тому-то я й відпустив його. І до того ж він ще повинен залишитись живим після цієї подорожі в компанії Ва-уля. Адже у Ва-уля є свої власні поняття про вибір і обов'язок!— Щасливий сміх Гордона звучав, як приступ болісного кашлю. Він любовно помахав рукою, вказуючи на жовті хвилі піску на далекому обрії: — Подумати тільки, Сміті! Десь там бреде зараз отруювач колодязів Фрімен, несучи з собою мою совість. Та що таке моя совість? Це, власне, спроба однієї людини пояснити саму себе. Зате про генерала можна сказати, що він несе з собою всю криваву совість Західного світу. Руйнувати чи не руйнувати? — .сь яке питання стоїть зараз перед ними, неприкрашене, пекуче питання. Чим це скінчиться? Ви можете відповісти? Ви вважаєте англійські бомбардувальники долею і майбутнім Азії? Га? Чи зважиться генерал влаштувати нам пекло? Як по-вашому? Серйозно! Відповідайте, Сміті!
— Не знаю. Хіба хто-небудь може відповісти на це?
— Це правда! Хіба хто-небудь може відповісти? Саме майбутнє визначиться тут, і саме я підготував це визначення! Повірте, Сміті, ще жодній людині на землі не вдавалося поставити грецьку божественну драму так, як я поста-ЕИВ її тут! Генерал зараз плентається, й спотикається, й намагається знайти якийсь вихід для всього світу. Пхе! У світу немає виходу, немає шляху, бо кому яке ціло до світу, коли вся справа в одній душі, в розумному й рішучому актові однієї людини! І я — ця людина — я, Сміті! Спостерігайте мене! Я вирішую майбутнє в цій країні, і хай я буду проклятий, якщо я ще хоч на мить завагаюся. Тепер я знаю, що я мушу зробитиі Ходімо вниз, до пєі електростанції, і зробимо, що треба!