Я виходжу з цього переконання зараз, готуючись до нападу на промисел і, хоч як це сумно, в особі легіонерів Азмі, я піддаю випробуванню наші останні хисткі опори в усіх колоніях Британської імперії взагалі. Хіба в наших вірних гусарів колоніальної служби, у всіх цих африкан-ців-полісменів, єгипетських пашів, індійських політиків тощо — не та сама природа і не той самий дух, що й у цієї жменьки солдафонів з блискучими ґудзиками? Ми керуємо залишками наших володінь в Азії та Африці за допомогою людців однакового гатунку — людців, яких ми грубо і безглуздо підробили під наш власний образ і подобу.
Звичайно, досі ці людці служили нам віддано і, звичайно, досі вони приносили користь; але сьогодні я доведу Піейку, і Уінслоу, і Лоуренсу, і всім іншим, що коли настає вирішальна година і ці їхні глиняні болванчики повинні рятувати становище — тобто робити те, для чого вони, власне, і створені — вони розпадаються на шматки. І відбувається це тому, що душу людини підробити неможливо.
Я знаю все це краще за мого бахразького друга, бо я знаю своїх англійських пігмаліонів28 краще, ніж Зеїн знає своїх арабських галатей29. На це я розраховую, збираючись випередити його із захопленням нафтопромислу, який височить зараз у сріблястому і величному світлі місяця — так що залізні димарі, заводів здаються найчудовішими колонами самої Трої. Власне, місяць зараз трохи занадто яскравий—як ти бачиш, я можу писати при ньому досить-таки розбірливо. А для мене половину діла тут повинна вирішити темрява. Темрява — і блискавичний, лютий наскок. Отже, я чекаю хмар".
"Мене вразили дві думки,— записував Гордон далі, марно пошукавши очима хмари на небі.— По-перше, я подумав, що те, що роблю зараз, я роблю абсолютно сам-один. Навіть Сміта нема зі мною, нема і моїх хлопчаків, нема Гаміда, Ва-уля, нашого поета і, звичайно, нема Зеїна, мого бахразького двійника. Правда, біля мене є Бекр, але його я більше не беру до уваги^ бо з того часу, як Алі убили найманці Фрімена, Бекр став понурим і безкорисним. В моєму розпорядженні триста або чотириста воїнів — принаймні я сподіваюсь, що така кількість іх братиме участь у штурмі, бо вони розкидані групками повсюди навколо нафтопромислу і не всі з них чули про те, що готується; а втім, я гадаю, що галас і стрілянина залучать усіх.
І ще одне займає мої думки зараз, коли я дописую цю сторінку в своєму зошиті: я поповнював записами цей невідісланий лист майже кожного дня з того часу, як я розпочав його кілька місяців тому. Дивно, що тут, в Аравії, я раптом відчув таку потребу пояснювати себе тобі, мамо. В Англії я, певна річ, нічого такого не робив. Власне, я вже майже перестав питати себе, чому я роблю те чи інше. Залишаю тобі самій вирішувати, що керує мною в цьому. Як вирішиш, так хай і буде. Сподіваюся тільки, що цей зошит потрапить до тебе, і ти прочитаєш його. Може, мені слід було б попросити генерала переслати його тобі, та я не певний щодо цього, бо я все ще не можу примусити себе розраховувати на англійську добропорядність, коли бачу його в пустині — тим більше, що я знаю — він розраховує на мою англійську добропорядність, сподіваючись, що вона врятує його від поразки.
Може, я зустріну Фрімена, не маючи при собі зброї. Якщо це станеться, я дам цього зошита йому, бо в наших взаєминах не існує ніяких претензій на соромливість чи добропорядність — тільки дивовижна, пекуча ненависть, яка тут переноситься легше, ніж дома. Я знаю, що він зараз десь тут, невіддалік, але де саме — бог відає. Можливо, що він сидить на промислі разом з генералом. Хотілося б, щоб це було так. Завтра я знатиму, чи там він. Знатиме завтра і він. А згодом також і ви всі.
А зараз я мушу йти".
"Victoria dubia! *
Минуло вже два чи три дні з того часу, як я написав оті гучні, але безглузді слова: "Я мушу йти!" Начебто подія, що мала відбутися, була такою простою і кінець її був визначений наперед. І все ж, я захопив нафтопромисел!"
Написавши ці слова, він старанно викреслив їх і написав:
"Я — на нафтопромислі. Сказати щось більше я не можу, бо до чого веде моє досягнення і яка в мене мета, я знаю зараз менше, ніж напередодні штурму.
Все, що я знаю зараз, все, на що звернені мої думки, пов'язане з моїм нещасним тілом: я весь укритий синцями, над правою лопаткою в мене дві дошкульні дірки, а з моєю правою п'яткою робиться щось зовсім погане: вона нагнітає вогонь і холодну воду вгору по всій моїй нозі й боку — немов для того, щоб щосекунди, щохвилини, щогодини випробовувати мою витримку. Інакше кажучи, мамо, я раптом пізнав, що таке людське тіло. Тілом я тепер руїна.
А втім, всі ці мої болячки є надто незначною ціною за те, що сталося тут, бо мої рани — майже єдина шкода, якої нам завдали в бою. Щось тут не так. Навіть моя теорія щодо гусарства дістала надто блискуче підтвердження. І — мабуть така вже моя доля — мені знову доводиться сумніватися у своїй перемозі! А втім, я надто страждаю фізично, щоб братися до аналізу своїх сумнівів.
Тепер у мене єдиний намір: докладно розповісти про все, що сталося. І, починаючи нову сторінку, я усвідомлюю трохи краще, ніж раніш, причину, що спонукає мене так настійливо протоколювати кожний свій крок, всупереч усім моїм попереднім клятвам ніколи цього не робити.. Що примушує мене сидіти опівночі тут, в маленькій сторожці, посеред табору поваленого ворога і при світлі кишенькового ліхтаря дряпати пером у своєму зошиті, у той час як лише бог знає, яка пастка чатує на мене за дверима в цій тихій, легко взятій фортеці? Справжня причина тепер цілком зрозуміла мені, мамо: я мушу вести ці записи тому, що тепер кожна нова подія поступово наближає мене до кривавої розв'язки, що випливає з усіх ідей і переконань, якими я досі керувався, і я відчуваю пекучу потребу дати якусь оцінку своїм ідеям, відбити їх десь, щоб, в разі моєї загибелі під час майбутніх подій, мої мотиви й моя логіка, мої надії й моя Справа стали набутком тих, кого цікавлять усі ці сторони мого "я". Певно, я повторююсь, але я хочу, щоб ти зрозуміла усе це.
Тепер мені ясно також, чому я звертаюся в цих записах до тебе, ma mere *: бо ти — єдина людина, яку мені так ніколи і не вдалося переконати у будь-чому; і, навпаки, ти так ніколи і не зуміла переконати у будь-чому мене (принаймні з того часу, як я перестав бути дитиною). Між мною й Трейс, Джеком і Тесе і навіть Смітом все-таки мало місце взаємне співчуття. Мені до певної міри зрозумілі всі їхні дивні труднощі, а вони, в свою чергу, знають дещо про мої.