— Хвала аллаху, ми не англійції — весело відповів бахразець. Він мимохіть пригнувся під градом куль. — Ми всі тут араби: і кочовики, і бахразці. Цей промисел належатиме однаково і племенам, і нам. Він увійде в життя кочовиків. Він покінчить з ізольованістю племен, дасть їм нове життя.
Здавалось, далі вже йти неможливо — смішно було б не помічати розжарений потік свинцю, який вищав навколо. Було ясно, що їх навмисне щадять—і що це триватиме лише доти, доки хто-небудь з начальства гарнізону не розлютиться вкрай ("Може, генерал Мартін?", подумав Гордон) — і віддасть легіонерам наказ цілити в них... Вогонь посилювався, попереджаючи про те, що начальницький терпець от-от увірветься. Але Гордон простував уперед, заглибившись у думки про змальовану Зеїном перспективу нового життя для кочовиків.
— Йа, Гордон! — промовив Зеїн, щоб нагадати супутнику про наростаючу небезпеку.
Побачивши, що Зеїн, сповільнює ходу, Гордон промовив:
— Брате! Тепер не час відступати! Зеїн доторкнувся до його плеча.
— Ти надто спокійний, друже,— сумовито промовив він.— Тепер я бачу, що ти залишив свою арабську душу десь в Англії, бо зараз ти поводишся надто необачно для араба. Вертаймо назад!
— Ні! — вигукнув Гордон з різким, уриваним сміхом.— Давай підійдемо до самої стіни й покажемо їм нашу справжню зневагу. Не треба зараз про мою душу, Зеїн. Я, як Геракліт, вірю в те, що доки ми живі, душа мертва. Отже нам нема чого втрачати! Вперед! Хай бачать вони, що таке справжній виклик!
Бахразець зупинився край дороги, і одна куля гучно просвистіла між ним і Гордоном.
— Я не погоджуюся з Гераклітом щодо душі,— проголосив він.— І тому прощай, друже мій.
— Ні! Ні! Давай вистоїмо до кінця. Сама доля щадить нас зараз.
— Це якийсь дурень там на промислі щадить нас. і аллах його знає, чому і чи надовго. Мабуть, це один з твоїх англійських друзів, Гордон.
— Ах, Зеїн! — Гордон вигукнув це з таким болем у голосі, що бахразець подумав, чи не поранило його супутника; але він тут же побачив, що цей гіркий вигук був викликаний його припущенням щодо причини їхньої чудесної невразливості.
— Ти вузьколобий виродок, якщо кажеш таке! — люто вилаявся Гордон.
Та йому нічого не залишалось, як повернути назад разом з Зеїном.
Обертаючись спиною до укріплень, Гордон наче спіткнувся на щось. Але він не впав, а тільки зробив кілька кроків і раптом опустився на коліна.
На обличчі Гордона з'явився вираз здивування — він не розумів, що заважає йому підвестись. Але подивившись на свої ноги, він побачив на них кров. Кров була й на дорозі.
— Яке безглуздя!—роздратовано промовив він по-англійськи і знову спробував підвестись. Він став на ліву ногу, але права була нерухома, паралізована. Куля влучила в п'ятку.
— Лягай! — люто вигукнув Зеїн і, пригнувшись, підбіг до Гордона.— Твої друзі змінили свій намір щодо тебе. Лягай!
Тепер кулі, що свистіли зовсім близько, явно призначалися для них. Але Гордон стояв, як скам'янілий, аж поки бахразець не відтягнув його з шосе і ие кинув на безбарвний пісок. Тільки-но Зеїн притиснув Гордона до Землі, як нова черга спушила пісок перед їхніми обличчями.
Вони лежали в невеликій заглибині й радилися, що робити далі, а кулі щоразу лягали нижче, підбираючись до них. Гордон промовив щось про безглуздість їхнього становища, але Зеїн не відповів нічого, тільки мовчки приклав свого кашкета до пораненої п'ятки англійця й почав розмотувати блідочервоний матер'яний пояс Гордона, щоб прив'язати ним кашкет до ноги. Гордон поремствував був, що пояс буде остаточно зіпсовано, але бахразець у відповідь звелів тому підвестись і сказав, що тягтиме його від заглибини до заглибини, поки ці легіонери, розпалившись, ще не вилізли із своїми гвинтівками на броньовані вишки, з яких видно кожну улоговинку на кілька миль навколо. Якщо вони здогадаються зробити це, кінець буде лише один...
Гордон розумів, що Зеїн має рацію. Полювання почалося, і стрільці накриють їх. Треба якомога швидше виходити з поля обстрілу.
— Я повзтиму слідом за тобою,— сказав Гордон.
— Ні, так нічого не вийде. Нам треба негайно забиратися звідси.
Зеїн підвівся й взяв Гордона на плечі. Потім він побіг зигзагами до найближчої заглибини в піску. Там він відпочив з хвилину, знову підняв пораненого й рушив уперед, важко дихаючи й бормочучи, що треба відійти якомога далі від шосе, доки ці азартні стрільці не пристрілялися, хоч це й нелегко у хиткому мареві спеки, що стоїть над пустинею.
Зеїн мав рацію: не можна було гаяти ні хвилини. Скинувши свої гостроносі туфлі, бахразець біг з важкою ношею на плечах, падав у пісок, підводився, знову вперто біг і знову падав. Гордону здавалося, що от-от ці пружні носилки з м'язів і жил розваляться під його вагою. Але Зеїн, певно, мав надлюдську витривалість. І тільки добравшись до надійного укриття, він скинув Гордона на пісок і сам звалився на бік поруч нього. Зеїн задихався й кашляв, його смугляве обличчя пожовтіло, але в нього ще вистачило сили обкласти Гордона найстрашнішою лайкою, що ганьбила і релігію, і святиню материнства. Бахразець випльовував цю неподобну лайку, ніби вона довго дрімала дёсь під його спокійним, розсудливим язиком.
Пізніше, коли Гордону вже присипали рану порошками з польової аптечки Сміта і перев'язали бинтом, він докинув Зеїну:
— А знаєш, у тому вибухові лайки не було й слова про політику.
Це було сказано тоді, коли вони були вже в цілковитій безпеці. Гордон під'юджував Зеїна, нагадуючи, як він лаявся в піщаній улоговинці.
— Це був,— казав він,— разючий кінець твого витриманого пуританства. О, це було велично! Велично! О, які можливості повного перевтілення, виходить, криються в тобі! О, не сердься! Мені добре відоме це внутрішнє роздвоєння. Але від Гебе я не сподівався почути таке неподобство!
Бахразець не збирався згинатись, як очеретинка, під тяжкістю цього обвинувачення. Він гучно сміявся.
— Ти надто серйозна й цнотлива людина, Гордон. Я навчився лихословити там, де злидні життя обертають богохульство на протест проти несправедливості, на виклик долі! Не плутай мої прокльони з якимсь самокатуванням. О! Я вже розучився. Ти не чув й половини тих добірних слівців, якими люди в нашому старому місці обкладають цих тварюк, наших правителів.