усьому, що зараз відбувається, є сірий теплий день.
Купуючи "законне" масло і "законні" яєчка, вони розмовляли про собак. ("Вам слід було б завести собі собаку", порадила Тесе матері Гордона).
Джек показав Тесе свій заводик — кілька розумних верстатів, уміло й акуратно зіставлених в ряд під потоком зеленого проміння, що струменіло з даху.
— Чому ви не використовуєте жінок для сидячої праці?— спитала Тесе.
— Бо є досить чоловіків,— відповів Джек, знизавши плечима.
Тесе зрозуміла, що означає цей рух плечима. Джек просто не хотів звільняти своїх робітників, хоч роботи для них майже не було. Браун, Ендруз, Джексон, Елістер. Мешканці котеджу добре знали ці імена, хоч власників їх бачили рідко — мабуть, тільки тоді, коли робітники проїжджали на велосипедах глухою стежкою, що огинає ставок і виходить на шосе.
Джек завів Тесс у свою оливковозелену контору — металеву споруду, всередині якої повітря було затхлим, бо цим приміщенням тепер майже не користувалися. Один з робітників приніс їм дві чашки чаю, і коли він пішов, Джек причинив за ним двері і спитав:
— Що чути у Нед а, Тесе?
— Зайнятий чимсь у Лондоні,— відповіла вона, не бажаючи згадувати про екстремістські устремління Гордона навіть у розмові з Джеком.— Не знаю, чим саме, але чимсь дуже важливим для нього.—Тесс усе ж таки зрозуміла, що повинна розповісти.— На цей раз йдеться про Америку і Росію. Це його нова альтернатива.
Джек провів великим пальцем по тонких сталевих ребрах скла даної вимірювальної лінійки. Намагаючись вимовляти слова дуже сухо і чітко, він спитав:
— Тесе, ви любили кого-небудь, крім Неда, за ці роки його відсутності?
Спрямований на лінійку погляд Джека і його простодушність робили це запитання цілком невинним, і Тесе відчула, що посміхається, майже сміється з нього з материнською поблажливістю.
— Я не свята,— відповіла вона з короткочасним, несподіваним для себе самої цинізмом.— Я відчувала потяг і любов до ;"ших чоловіків; зокрема, до одного.
— Що він являв собою?
— Нічого. Інженер—на зразок Мура, на зразок Сміта.
— Що сталося з ним?
— Він був жонатий.
Джек подивився на неї, явно шокований; Тесе посміх*" нулася з його здивування, і він почервонів.
— А як ви собі уявляли, Джек? —спитала вона з елі* пучою посмішкою.
Він почервонів ще густіше і признався:
— Я гадав, що банальності завжди обминали вас, Тесе. Ну... що ви не схильні до усяких таких звичайних людських дурощів.
— А чому ви так гадали? Він сам не знав напевно:
— Тому що ви така сама, як Нед. У вас є щось недоторканне, непорушне.
— Ви вважаєте Неда непорушним?
— Коли йдеться про такі почуттєві помилки — так.
— Ніякої тобі легковажності?— підказала вона весело. Він серйозно кивнув і одкинув обліплену ошурками лінійку.
— Тільки я не про це хотів спитати у вас. Я хотів довідатися, як вам з ним вдалося досягти такого цілковитого взаєморозуміння. Певна річ, у деяких відношеннях ви обоє незвичайні люди, і, може, цим пояснюється ваша... ваша...
— Любов?—допомогла йому закінчити думку Тесе.
— Так. Любов! — Він поглянув на неї, і від того, що
це слово ще звучало в його вухах, Тесе здалася йому надто яскравою, надто повнокровною для цієї холодної сталевої контори.
— Не знаю, чи це саме те слово, Джек. Чи пасує воно для наших з Недом взаємин.
— Надто недосконале?— підказав він.
Вона намагалася підібрати своє слово, але не могла.
— Надто... надто дрібне. Надто просте, занадто легке. Тесе відчувала, що Джек хоче почути від неї щось більше, щось набагато важливіше.
— Ви знаєте, Тесе, що ви і Нед — двоє людей у світі, яких я полюбив.— Він опустив очі.— Я ще не зустрічав людей, які спромоглися б досягти такого успіху в житті, як ви двоє — Нед з його вірою в дію, з його беззавітною відданістю справі арабів, з його прагненням істини і благородного подвигу, і ви, з вашою боротьбою сам на сам проти бідності. Обом вам вдалося так багато зробити на шляху до своєї мети!
— Ви неправі, Джек,— відповіла вона, ставлячи ноги на сталевий ящик, щоб надати цій розмові характеру незначності й байдужості.— Ми обоє зазнали провалу в наших справах.
— Не кажіть цього, Тесе! Ви — і провал! Та в чому ви його зазнали?
— В усьому. В самій собі, в своїй роботі, в своїх надіях, в своїх спробах вплинути на Нед а. В безлічі інших речей. Навіть у відносинах з своєю сім'єю.— Останнє вона промовила різко, але сумовито, ніби жадаючи вилити свою душу.
— З сім'єю?— її згадка про рідних викликала у Джека здивування і цікавість: він знав, хто вони.
— Так. Мені ніколи не слід було залишати іх.
— Що за вигадка! — вигукнув він з легким обуренням в голосі.— Хіба освіта для вас не була перемогою над бідністю?
— Мені було б краще, якби я зосталася в нетрях Глазго, — я більше б виграла, менше програла.
— В чому? — Його голос звучав недовірливо.
— В собі.
— Ви сентиментальничаєте, Тесе.
— Ні.
Вона сказала це так переконано, що він не наважився заперечувати далі її погляд на саму себе.
— А Нед?— спитав він.
— О, не сприймайте так серйозно все, що я кажу. Джек. Особливо про Неда.
Але він не відступав.
— Виходить, по-вашому, він зазнав провалу в Аравії?
— О, ні, ні. То була його стихія.
— Значить, поразка спіткала його тут? Тут? Так? Але "чому, чому, Тесе? —Своїми запитаннями він благав у неї чогось більшого, ніж лаконічної відповіді, — він просив пояснення. І хоч Тесе зовсім недавно вирішила ніколи більше не пояснювати вчинки Гордона його рідним, тепер спіймала себе на тому, що робить це.
— Нед просто не розуміє, з чим має справу,— коротко відповіла вона.
Джек сперся круглим підборіддям на руки, стежачи за її обличчям.
— Не розуміє?
— Ось, наприклад...— Тесе почала без запалу, маючи намір обмежитись якою-небудь ухильною, абстрактною фразою, але продовжувати тим самим тоном не змогла: блискучі маленькі очі Джека вимагали, щоб вона, говорячи про Неда, не залишалась байдужою.— ...Наприклад, він бачить зрушення, які відбуваються в усьому світі, навіть тут, в Англії, але сприймає їх як події, що стосуються тільки його одного, як свої особисті проблеми, що їх він мусить розв'язати сам. Своїм розумом.
— І по-вашому, це йому не вдається?