Георгіки

Вергилий

Публій Вергілій Марон
Георгіки

Перекладач: Микола Зеров
Джерело: З книги:Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990

На костях (I, в. 483-497)

В ті вікопомні дні все віщувало нам
Криваві зграї бід. Нелагідним богам,
О, як даремно ми офірами годили:
В утробі наших жертв лише зловісні жили
Знаходили жерці; кров била в джерелaх,
I ніч розносила по вимерлих містах
Погрозливе виття голодної вовчиці.
Серед ясного дня спадали блискавиці
Й комети в темрявих палали небесах.
В лихій усобиці, в погибельних боях
Знов зустрічалися братерські легіони,
I вдруге римська кров точилася червона
Під мурами Філіпп, на ярий цвіт долин.
Колись настане час, і мирний селянин,
В тім краї ідучи облогом-новиною,
Віднайде меч і спис, поточений іржою,
I білим лемешем у чорній борозні
Натрапить на шолом і стріли мідяні,
I стане, вражений розбіжними чуттями,
На полі тім страшнім, над білими костями.

Похвала Італії (II, в. 136-176)

Так... Ні Мідійська земля, горовими лісами багата,
Ані уславлений Ганг, ні Герма потік злотоносний
Не дорівняють Італії — ні Бактріана, ні Інди,
Ні узбережжя Панхеї, смолою пахучою славне...
Тут не впрягали до плуга биків з полум'яним диханням,
Не засівали ланів дивоглядним драконовим зубом;
Поле не їжилось тут вояцтвом, у ратища збройним,-
Буйноколосі пшениці, масійські зате виногради,
Луки, оливні гаї споконвіку тут тішили око;
Коні гарячі зате на полях бойових вигравали.
Звідси, Клітумне, твої білорунні отари; омиті
В водах священних твоїх, бики для жертовника білі
Звідси рушали на Рим і в походах ішли тріумфальних.
Тут повносила весна за призначені межі сягала;
Двічі худоба пліднa і двічі тут дерево родить.
Але ні хижого тигра, ні дикого лева немає,
Ні аконіту, що смертю грозить збирачам легковажним.
Гада такого нема, як по інших країнах, і змії
Тут не плазують так хутко, у кільця страшні беручися.
А пригадаймо міста і всі величаві споруди,
Замки на урвищах гір, муровані хитро, згадаймо
Ріки в долинах, що мури старинних осель обпливають.
Море додаймо на сході і долішнє, західне море,
I повноводі озера — тебе, щонайбільше, Ларійське,
I, гомінливе, тебе, прибоями знане Бенакське,
Славний згадаймо Лукрін, і греблю на смузі піщаній,
Де з таким шумом і плеском лютують розбурхані води,
Юліїв порт і загати, що море відгонять і разом
Аж до Авернського плеса Тірренський бурун пропускають,
Надра, іздавна славетні рудою червоної міді,
Золотоносними жилами та срібляними річками.
Край, де марсієць змагавсь войовничий, і молодь сабейська,
I терпеливі в біді лігурійці, і вольськ списоносний,
Маріїв плем'я хоробре, народ величавих Каміллів,
Грізні в боях Сціпіони і ти, наш Цезарю хвальний,
Що переможцем щасливим з найдальших земель азіатських
Індії пещений люд до римських твердинь навертаєш.
Мати хлібів золотих, вітай же, Сатурнова земле,
Мати великих людей!.. Для твого добра я підношу
Давні багатства твої, джерелa викриваю забуті,
I по містах італійських дзвоню Гесіодовим віршем.

Життя хліборобів (II, в. 458-542)

Найщасливіше було б, коли б щастя свого пильнували,
Просте життя хліборобів! Оподаль боїв та незгоди,
Гойні грунта постачають самі їм поживу солодку.
Хоч у палатах високих з важкими порталами вранці
Не напливає на них привітальників хвиля кипуча,
Не привертають очей черепахою биті одвірки,
Золотом ткані убрання та бронзові вази корінфські;
Хоч і біліє шорстка, багрецем фінікійським неткнута,
Тога на них старосвітська, і простим єлеєм мастяться,-
Мають зате вони спокій, безпечність, нерушену щирість,
Всяких дарунків землі подостатком, а втіху дають їм
Гроші, проточні стави, прохолода міжгір'їв Темпійських,
Мукання дальнє корів та дрімота в гаю під кущами.
Випаси в них соковиті, гаї дичиною багаті,
I працьовита, до вбогих потреб призвичаєна молодь;
Свята веселі, шанована старість. Злітаючи в небо,
Слід найостанніший свій поміж ними покинула Правда.

Музи, дорожчі мені від усього на світі! Богині,
Що найпильніше служу вам і серцем шаную я щирим,
Хай мені вкажуть причини обходу сузір кругового,
Сонця скорботних затемнень і місяця дивних зникань тих,
Звідки у нас землетруси і хвиль невідпорних припливи,
Що то за сили здіймають і знову осаджують море,
Чом поспішає узимку зайти й потонуть в Океані
Сонце, і що заважає коротким ночам залишатись.
Як же не дано мені світових таємниць доступитись,
Якщо холодної крові тяжить кругобiг надо мною,
То, не шукаючи слави, вподобаю нoві джерела,
Шану віддам я річкам та долинам. Рівнини Сперхея,
Де ви? Верхів'я Тайгета, де Вакхове свято обходять
Діви спартанські? О, хто б мене взяв на узбіччя холодне
Гема і вмить під наметом дрімучого лісу поставив!

Щастя довідавсь, хто зміг розпізнатися в силах природи,
Хто всі жахи потоптав і долю свою невідхильну
Кинув до ніг і суворого рев Ахеронта зневажив.
Але щасливий і той, хто спізнався з сільськими богами:
Паном старезним, Сільваном і німф хоровими танками.
Не причарують того ні різки громадянської влади,
Ні багряниця царя, ні парфянських царевичів зграя,
Ні наддунайське повстання, ні даків насмілених змова,
Ні на поталу призначені землі. Над долею бідних
Уболіває він серцем, скарбам багатійським не заздрить.
Бо що доспіє в саду і що вродить рілля урожайна,-
Досить йому на життя. Він не знає суворих законів
Несамовитого Ринку, ні Сховища актів державних.

Інший турбує веслом простори морів небезпечних,
Інший береться до зброї і важить на царські чертоги;
Цей облягає міста і руйнує будинки нещасні,
Щоб попивати із чаш многоцінних і спати на тірськім
Пурпурі; той над закопаним золотом труситься, чахне;
Той, остовпілий, стоїть перед рострами; ті розкошують,
Оплески вчувши гучні по лавах усіх театральних!
Ті ж, у затятих боях братерськую кров розкропивши,
Йдуть на вигнання, покинувши рід і пороги вітчизни,
Іншого краю собі під чужинним шукаючи сонцем.