Генерал

Страница 17 из 22

Багряный Иван

САШКО радісно:
— Отож, отож... Ми вели слідство... Ви саме той... (хотів покрутити пальцем біля чола та п зніяковів, а Данило слухає хмуриться то посміхається). Ну, а тут саме все відступає тікає, геть все кидає. А враг суне... Еге ж — один враг суне, а другий утікає, а ми посередині — ні в сих, ні в тих... Ждемо, як віл обуха... А тоді прибіг генерал один з помошниками — утікають з кітла... Попов отой самий... Егеж... Не схотів уже бути генералом — гайка відкрутилась. Ну й перевдігся у Вашу одежу та й драла. А ми тоді перевдяглися в його, бо були голі... Та й хтось же мусить бути генералом... І от Ви стали генералом, а я тоді став Вашим помошником в чині лейтенанта. Ну, й пішло... Діла закрутились, як на каруселі...

(Данило слухає приголомшений, роззявивши рота, не ймучи віри).

...Егеж... Нас здибали салдати тієї дивізії, якої Ви стали генералом, та й потягли з собою... "Вирятували"... А потім ми в них зробили ЕНКЕВЕДЕ, та хіба ж так! Ви всіх порозколювали. Дезертирів і прочих, генералів і начальників. Ух!.. Ха-ха!.. Потім ми цілу армію з тих дезертирів організували... Я вам потім усе докладно розкажу, бо зараз ніколи (прислухається, як бомбить) — ач, війна кипить...

ДАНИЛО прослухавши все, тре чоло, морщить брови:
— Гм... Щось ти такого нагородив... Невже це правда?!. Га?. (Сашко гаряче хреститься. Данило дивиться пильно, пильно, кусає губи, та враз як не зайдеться реготом) — ха-ха-ха-ха!!. Що ж ти наробив, шибенику ти такий!, (мацає голову).

САШКО наївно, гаряче:
— А хіба ж то я?! Воно само так вийшло. Така доля. Увесь же світ геть здурів!.. І все наробили ті, що повтікали. А нам нема іншого виходу. І не було. Тільки війна! До перемоги! Дядьку Даниле! Ви ж самі так говорили колись, як ше я маленьким був і як ще ви... (запнувся) — Болить?.. Голова?..

ДАНИЛО:
— Та трохи... А так ясна, як ніколи. І аж гуде... Бо є чого. А хто ж це мені так її розсадив?

— Та бомбило ж. Я-а-к тарахнуло, тоді ж, на самім інтереснім місці... Ціла наша армія ляпнула. Тільки ми й уціліли...
ДАНИЛО:
— ... Аж гуде. Завдав ти їй роботи, шибенику.

— Та хіба ж то я, дядьку Даниле?..

ДАНИЛО заклопотано:
— Гм... Така, значить, доля, кажеш?
— Така.

ДАНИЛО звівся, перемагаючи біль:
— Ну, що ж... Доля не погана!... Гаразд... (Одягає шинелю). Раз так вийшло, то так, значить, мусить бути!., (розглядає себе, шукає очима щось... Йде й в кутку розглядаі покидану зброю). Так, значить, мусить бути...

САШКО — радісно виструнчившись:

— Авжеж!..

ДАНИЛО:
— А "армію", кажеш, розбомбило?

САШКО мельдує офіційно:

— На трісочки! Все ляпнуло. Так що й шукати нас нікому. Лишилось тільки нас троє... Але нічого, — троє — теж армія! І мала армія може виграти велику війну! Хіба ні?

ДАНИЛО дивуючись, крутить головою:
— Шибенику... Здорово!.. їйбо!.. (Сміється). Ти — як Наполеон. І виріс... Коли ти такий став?!

САШКО:
— Я ж кажу... Так шо на війні люди ростуть, дядьку Даниле!.. Щоб оборонятись.

ДАНИЛО командує, сміючись:
— Спочинь!.. (Сідає). Знаменито!.. А тепер що ми маємо робити? Це що за вертеп, ад'ютанте?..

САШКО теж розташовується, скидає кашкета:
— Не думайте, що це конюшня. Це військовий шпиталь такий. Все вивтікало... А ми вас сюди й притягли... А робити що?.. Зараз будемо обідати. А потім — раз всі воюють, то що маємо робити МИ?.. Що має робити наша армія?! Нема викруту.

ДАНИЛО обхопивши голову, сидить... Потім:
— А хто ж той третій з нашої армії?

САШКО:
— Та Летючий Голландець же!..

— Хто? Хто?

— Ви пак не знаєте... Та Оксана ж!

— Яка?

— Та наша ж!

ДАНИЛО аж звівся:
— Що?!. Що?!. (Захвилювався, нахмурився). Ну дурій...

САШКО:
— Вона ж трактористка, так її забрали в танкісти, потім... Там ціла історія! Збунтувалася одна проти усіх у світі!.. А тепер вона з нами.

ДАНИЛО (знов не ймучи віри усьому, мовчки і довго дивиться на Сашка. Скептично і сумно хитає головою):
— Чи не думаєш ти, хлопче, що з дядьком добре в цурки бавитись?.. Ну, ну, крути далі.

САШКО в тон:
— Та хіба ж то я кручу?.. В світі такого накрутило без нас, що ой-га!.. А ми тепер маємо з тим усім давати раду...Цирк!..

ДАНИЛО по павзі, скептично:
— І де ж вона, ад’ютанте?..

САШКО зітхнув:
— Хто зна... Пішла заводити танк... ніяк не заведе... Техніка!., (зітхає задумано). Плаче...

— Хто плаче?

— Та... (похопився) — Гм... Техніка плаче... Гм... Пішла і от — нема... (хвилюється) — Думали, що ви вже неживий, думали везти вас додому хоронити з боєм.

ДАНИЛО дивиться пристально на Сашка...

САШКО зніяковівши:
— Піду шукати...
ДАНИЛО:
— Стривай. Треба обдумати все... (з-під лоба дивиться на Сашка).
САШКО:
— Я піду... Та де ж та сестра?.. У Вас он кров... Ей, сестра!! (Мовчанка). Втекла теж. От... (Дивиться якусь мить на спантеличеного Данила і сміється). Е, давайте будемо ліпше обідати, а там якось воно буде... Я вас перев'яжу. Тільки в мене от живіт запався з голоду...
ДАНИЛО:
— ... А ти ж кажеш, що ми в ворожому оточенні...

— Точно. Кругом, дядьку Даниле!..

ДАНИЛО знизує плечима, оглядає себе і знову знизує. Про себе:
— "Комедія якась?.. Забавка?.. Гра?.. (Мацає голову).

4

В сінях з 'являється СЕСТРА. Коли відкрилися двері, — особливо виразно чути гул канонади.
СЕСТРА в сінях:
— Не можу... А як він не вмер?.. Він же й по-нашому розмовляє і от — загине так... Не можу втекти... Мушу!..

(Чує гомін. Швидко підіймає з кутка і одягає халат та косинку, пов'язку. Входить. Побачивши Данила, зраділа і затурбувалась).

5

— Товаришу генерале!.. Ой, Боже! Та чого ж ви встали?! (Опустила руки і голову). А Я... хотіла втекти... і вернулась... Не можу...

ДАНИЛО — дивиться на сестру, потім на Сашка, потім на себе, хвилюється раптом, але опановує себе:
— Нічого, сестра! Я вже одужав.

СЕСТРА:
— Та ні, ні... Ви лежіть... Лежіть... Давайте я зроблю перев'язку. Ще ворог далеко... І сюди, кажуть, йде якась наша спеціальна моторизована частина...

САШКО аж шарпнувся:
— "Свинство! Це по нас!.."

СЕСТРА:
— ... Наступатиме, чи що.