— То, кажете, хтось вам зателефонував, пане генерал? — тихо запитав Форест.
— Так. І я насамперед хотів би тебе запитати, Фред, відколи це зв’язатися зі мною стало легше, ніж із провінційним сортиром? Як це все розуміти? Гадаю, це не твої жарти, Фред?
— Я ніколи не мав слави жартівника, — похмуро буркнув полковник і простягнув генералові щойно видрукуваний текст.
— Погляньте… Ось про цей лист ви мене запитуєте. Але я ще нічого не можу сказати…
Генерал Девіс уважно роздивлявся аркуш цупкого паперу:
— Лист надійшов по двісті десятому каналу. Чи не такі" Чому ти мовчиш, Фред?! — гнівно крикнув.
— Я доповім свої міркування з цього приводу через півгодини. Добре?
— Треба всіх підняти на ноги. Ми ще маємо час… До речі, не забувай, Фред, що саме в твоїх руках безпека нашої бази і безпека виконання програми "Зевс"! Ти мене зрозумів, Фред?
Полковник дивився на генерала похмуро й тупо, майже бездумно.
— Ви мене зрозуміли, полковнику?!
Форест нарешті спромігся видобути з себе подобу кволої усмішки, якоїсь потойбічної і відстороненої:
— Я вас зрозумів, пане генерале.
— Як бачиш, Фред, я прийшов особисто, аби не користуватися нашим зв’язком, на який, виявляється, просто гріх покладатися. — Девіс кинув на стіл полковникові лист Сіріуса.
Якусь мить вони мовчали, напружено дивлячись просто в очі один одному. Нарешті генерал повільно повернувся і вийшов з кабінету. Притишено лунали його кроки, було чути, як він зупинився біля пневмокапсули, як розчинилися і зачинилися її стулки. Запанувала глибока тиша.
Раптом полковник ніби ожив. З його обличчя зникла маска відчуження. Він швидко і тихо, мов кішка, підійшов до одного з пультів, натиснув потрібну клавішу.
— Сьомий?!
— Сьомий слухає..
— Щойно я отримав повідомлення за підписом Сіріус по двісті десятому каналу. Терміново треба простежити проходження цього сигналу. А також — негайно представити мені записи усіх сьогоднішніх телефонних розмов генерала Девіса.
— Зрозуміло, — хриплий металевий голос.
Полковник Форест закурив. Він досить довго сидів у задумі, згодом набрав номер генерала Девіса:
— Пане генерал!
— Слухаю, Фред..
— О котрій годині точно телефонував вам отой Сіріус?
— О дев’ятій годині і сорок три хвилини.
— Сьогодні?
— Атож.
— Спасибі.
Полковник Форест закопилив губи, зосередившись на розробці якоїсь психологічно-ситуаційної моделі. Він завжди досить кумедно закопилював губи, коли в самоті поринав у багатодумний вир професійних клопотів.
Сьогодні я став батьком. Відчув себе ланкою правічного ланцюга поколінь. Я — син і батько в одній особі… Як легко розривається будь-який ланцюг в нашому світі. Як легко, мов свічку, можна загасити кожну людську душу.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
В підземному номері астронавта Джозефа Девіса лунала тиха ритмічна музика.
Дзвінок відеоселектора пролунав несподівано, навіть ґвалтовно. Джозеф злякано кинувся з канапи і якусь мить не міг збагнути, що ж трапилось? Тривога?! Навчання?! Хто потурбував його? Проте до селектора він пішов удавано спокійно, розважливо. Проходячи повз великий кольоровий у повний зріст портрет на стіні, Джозеф дав щигля по кінчику носа привабливій дівчині у рожевій сукні під блакитною газовою вуаллю.
— Слухаю.
На екрані з’явилося обличчя генерала Девіса. Батько втомлено дивився на сина.
— Ти ще не спиш, Джозефе?
— Ні, пане генерал. Я перед сном люблю послухати музику.
— Ти не хочеш трохи подихати зі мною свіжим повітрям? Ми давно з тобою не бачились, Джозефе.
— Так. Безумовно, я дуже хочу подихати разом з вами свіжим повітрям, пане генерал.
— Облиш блазнювати. Я тобі насамперед батько… Чекаю тебе на сьомому виході. Вже на поверхні. Не барися.
Джозеф одягнувся, не поспішаючи, накинув на себе оранжевий тренувальний комбінезон і, насвистуючи веселу мелодійку, подався до кабіни пневмокапсули.
Він не відразу побачив батька у темені ночі. Зоряне чисте небо над головою. Рокотання патрульних вертольотів, періодичне надсадне дихання бойових машин, що вихоплювались раз у раз із підземного аеродрому. Впала в око червона жарина сигарети, і Джозеф здогадався, що то стоїть батько.
— Вітаю, пане генерал.
— Радий тебе бачити, мій хлопчику. Як самопочуття?
— Все нормально, батьку. Хіба я не твій син? Ти не маєш підстав сумніватися в мені. Все гаразд.
— Маю підстави, сину…
— Ти знову хочеш пофілософствувати про смисл життя? Вони повільно простували вузькою бетонованою доріжкою під акомпанемент вертольотного рокотання.
Бездонне зоряне небо над ними.
— Я вже вийшов із того віку, коли…
— Ти зараз саме у тому віці, Джозефе, коли власна дурість і обмеженість можуть видаватися мудрістю.
— Що ти хочеш від мене, тату?
— Я хочу допомогти тобі… Хочу тебе зрозуміти… Я не можу тобі розповісти багато чого…
— То й не треба, тату. Не муч ні себе, ні мене. Давай просто пошвендяємо перед сном. У мене завтра відповідальні тренування.
— Мені соромно, Джозефе, що я не зміг… що ми з тобою такі різні, майже чужі… Мені страшно, що я не зможу тебе врятувати, Джозефе…
— Батьку, ти знаєш, як я сприймаю подібні мудрствування і самокатування. Припини! Я насамперед — солдат, пане генерал! — В голосі Джозефа звучала іронія, але й гордість, якесь самолюбування водночас— Тільки сувора дисципліна і відданість своєму командуванню роблять із людини справжнього солдата, а із солдата — людину. Чи не так, батьку?
— Джозефе, в житті трапляються такі ситуації, коли для того, щоб порозумнішати, просто не залишається часу.
— Я з дитинства не люблю багатозначних натяків, батьку. Ти знаєш про це.
Генерал несподівано зупинився, дістав з кишені невелику морську мушлю, рапану, підніс її до вуха:
— Ти пам’ятаєш мого батька? Свого діда?
— Старого Петера Девіса? Безумовно, пам’ятаю… А чому ти запитуєш?
— Скоро вісім років, як він помер… Він дуже любив тебе…
— Він усіх любив…
— Твій дід був дуже порядною людиною… Я хочу тобі подарувати цю рапану. Хай тобі буде пам’ять про діда і про мене…
Джозеф розсміявся:
— І ти хочеш, аби я постійно носив при собі цю мушлю? Так, як ти? У мене ще не генеральські кишені, батьку, і не генеральське життя. Ти вже пробач… — Джозеф досить безцеремонно відхилив батьківську руку. — Колись згодом, батьку, коли стану бодай полковником.