Таґуті силувано всміхнувся. Позирнувши на нього, Хоріо чомусь зніяковів, але враз силувана усмішка на лиці приятеля викликала в нього огиду. А тут несподівано збоку ще й Еґі озвався:
– Виходить, потиском руки…[65]
– Перестань клеїти дурня, – тепер Хоріо довелося корчити усмішку.
– Мене просто злість бере, коли чую, що нас буцімто…[66] А я от вирішив не шкодувати свого життя, – вів далі старший солдат Еґі.
По тих словах Таґуті й собі заговорив:
– Авжеж, всі ми ладні віддати життя за батьківщину.
– Я ще не знаю заради чого, але вже ладен пожертвувати життям. Мені здається, ніби…[67] наставив на мене пістолета і каже: "Гей, ти! Давай-но сюди все, що маєш!" – міжбрів'я в Еґі нервово засіпалося. – Далебі, отаке у мене на душі. Якби злодюга навіть цупив у мене гроші… На якій дорозі нас чекає смерть?.. А втім, якщо нам судилося вмерти, то хіба не ліпше вибрати…[68]
Від тих слів у посоловілих очах Хоріо блимнула іскра зневаги до добродушного Еґі. "Що? Життям жертвувати?" – мучила думка, й Хоріо звів невидющі очі в небо. І тут же вирішив, що цього вечора буде попереду і віддячить генералові за потиск руки й кинеться під кулі…
Того ж дня, десь по восьмій вечора, обвуглений вибухом ручної гранати на схилі гори Суншушань упав навзнак старший солдат Еґі. Сюди, до загороди з колючого дроту, безперестанно щось вигукуючи, підбіг один вояк загону "Білих нашивок". Уздрівши труп бойового товариша, він тільки-но торкнувся ногою його грудей, як раптом гучно зареготав, і той регіт серед шаленої стрілянини відбився далеко зловісною луною.
– Ура! Бандзай Японії! На коліна супостата! Смерть ворогу! Бандзай Н-ському полку! Ура! Ура! – вимахуючи гвинтівкою, байдужісінький до гранатних вибухів солдат верещав без угаву. У спалахах полум'я можна було впізнати, що то кричав Хоріо, солдат першого ступеня, збожеволілий від поранення в голову під час навальної атаки на гору Суншушань.
II. Шпигуни
Вранці п'ятого березня тридцять восьмого року Мейдзі в напівтемному штабі Н-ської кавалерійської бригади, розташованої після доблесної перемоги на постій у Цюаньчженчжу, штабний офіцер допитував двох китайців. Їх щойно затримав, підозріваючи в шпигунстві, вартовий з Н-ського піхотного полку, тимчасово приписаного до кавалерійської бригади.
Від канів[69] по приземкуватій китайській хатині ширилася приємна теплінь. Та від кольору покиданих жужмом на стіл шинелей, від дзенькоту острог на чоботях, що ступали по цегляній підлозі, над усім витала зловісна тінь війни. А фотографії гейш у європейських зачісках на білій запорошеній стіні поряд із приклеєними стрічками червонястого паперу здавалися водночас і кумедними, і трагічними.
У допиті китайців штабному офіцерові помагали ад'ютант і перекладач. Тільки-но запитання було перекладено, як китайці спішили відповідати. А надто трохи старший, з короткою борідкою, – здавалось, не дослухавши перекладу, він уже заходився пояснювати. Однак від тих пояснень у душі штабного офіцера дедалі більшала ворожість до китайців і жадоба довести, що вони таки шпигуни.
– Гей, солдате! – прогундосив він до вартового на порозі, що спіймав китайців. (Той піхотинець – не хто інший, як Таґуті з загону "Білих нашивок".) Таґуті стояв за ґратчастими дверима і приглядався до фотознімків гейш, але, наполоханий голосом штабіста, рішуче відгукнувся:
– Єсть!
– Це ти впіймав отих китайців? Коли? Добродушний Таґуті, наче з книжки, почав:
– Я стояв на варті край села під глиняною огорожею, з півночі, над шляхом, що веде до Мукдена. Оті китайці простували пішки з міста. Тож командир роти з дерева…
– Що-що? З дерева? – штабний офіцер здивовано витріщився.
– Еге ж, командир роти видряпався на дерево спостерігати. Тож з дерева він і наказав мені їх затримати. Та коли я готувався їх спіймати, отой з борідкою кинувся було тікати.
– І це все?
– Так, усе.
– Гаразд, ти вільний, – на розпашілому обличчі бригадного штабіста відбилася безпорадність.
– Якщо ви не шпигуни, то чого втікали? – аби розвіяти нудьгу, перекладач зумисне голосно передав офіцерове запитання.
– То ж звичайна річ, що ми поривалися втікати. Ми перелякалися, коли до нас зненацька підскочив японський солдат, – зовсім безбоязно відказав олов'яношкірий, очевидно затруєний опієм, китаєць.
– А хіба ви не знали, що йдете прифронтовою смугою? Якщо ви мирні люди, то чого тут вештаєтеся? – Ад'ютант, що володів китайською мовою, сердито глянув на хворобливо блідого китайця.
– У нас була справа. Ми подалися до Сіньміньтуню вимінювати паперові гроші. Ось нате подивіться. – Бородатий китаєць незворушно обвів очима офіцерів.
Штабіст засопів. Він уважав доброю ознакою, що ад'ютант наразився на опір.
– Вимінювати гроші? Ризикуючи життям? – не здавався ад'ютант, холодно посміхаючись.
– Принаймні нехай роздягнуться, а тоді побачимо.
Зачувши переклад офіцерового наказу, китайці, анітрохи не соромлячись, без жодного страху, відразу ж розляглися.
– Не завадило б і паса з живота зняти. Покажіть-но мені його.
Перекладач узяв руками пас – шмат забрудненої бавовняної тканини, зігрітої людським теплом. У пасові стриміла груба голка завдовжки з три суни. Штабний офіцер заходився її оглядати на світлі, що лилося крізь вікно знадвору. На пласкуватому вушку голки виднів лише візерунок сливового цвіту.
– Що це таке?
– Я лікую уколами голки, – анітрохи не завагавшись, спокійно відповів на питання штабіста бородатий китаєць.
– А тепер нехай роззуються. Подивимось і там.
Китайці незворушно, навіть не ховаючи грішного тіла, очікували наслідків трусу. Хоч було обшукано штани й піджаки, черевики й шкарпетки, та речових доказів шпигунства не знайдено. "Доведеться попороти черевики", – подумав ад'ютант і хотів було сказати про це штабному офіцерові.
Але на те несподівано з суміжної кімнати на чолі з головнокомандувачем увійшов гурт штабних офіцерів і командир кавалерійської бригади. І тут же, наче заздалегідь про все було домовлено з ад'ютантом і штабістом, генерал звернувся до командира бригади.
– Російські шпигуни? – спитав генералі, зупинившись перед китайцями, гострим поглядом глянув на їхні голі тіла.