І Гава урвав ту бурливу бесіду і, припавши лицем до землі, тяжко захлипав.
— Гаво, Гаво! —озвався до нього Вовкун далеко вже м’якшим голосом.— Ти знов починаєш? Ще не досить ти наплакався та нарозщибався? Чи ти думаєш, що се на що придасться, що слізьми вернеш хоч крейцар з утраченого капіталу?
— Знаю се, знаю! — зойкнув Гава, не відіймаючи лиця від землі.— Але що ж я на те пораджу, коли в мені серце розривається, кілько разів спогадаю про свої гроші! Ну, попросту серце розривається! Витримати не можу, так мені їх жаль!
І раптом зірвавшися з землі, він сів, лице його оживилось, очі заблищали, мокрі ще від сліз, і він, прудко махаючи руками, заговорив, немов горохом посипав:
— Куди ж пак! У мене дві тисячі готових, у тебе звиш півтори! Як же з такими грішми, та ще з міцними руками, та молодими головами не стрібувати щастя, не кинутися в крутіж, щоб і собі в ньому зловити товсту рибу? Цілий морг грунту за дорогі гроші купили, п’ять закопів відразу розпочали, як не в однім, мовляв, то в другім наше щастя буде. Півроку промучились, свої гроші закопали,— кип’ячки ані цяти! Що, чи не ладно? Продали один закіп і четверту часть грунту, заробили на них і другий раз впакували все в остатні три закопи, з таким самим щастям. Продали другий закіп і другу четвертину грунту, хоч і не заробили вже, але таки п’ятсот ринських дістали, п’ятсот ринських за наші півчетверти тисячі, Вовкуне!
Ой, голова тріскає! Що б було хоч з тим рятуватися! Ні, ти вже як уперся, то так, як віл лобом: коплім та й коплім!
І те закопали! Остатніх закопів ніхто вже й купувати не хотів. Ледве з тяжкою бідою притягли ми до них у спілку Германа Гольдкремера, а правду кажучи, стали самі у себе за дешевих робітників. Та й доробились так, що мало смерті не пожили!
І Гава урвав та докірливим поглядом дивився на Вовкуна. Той лежав на животі, повернувши до сонця свої широченні плечі та зложивши голову на ліктях, розложених по траві. Рукави його бекеші попропорювалися на ліктях, так що з них виглядала брудна сорочка з пасманистого перкалю. Бачилось, він дрімав під час тої гарячої балаканки, але, коли Гава замовк, він звільна обернувся лицем до нього і запитав:
— Значить, Гаво, по-твойому, я всьому винен?
— Бог з тобою! — скрикнув Гава.— Хіба ж я се сказав?
— Адже ж нарікаєш на мою впертість! Ой, Гаво, Гаво, хоч який ти розумний, але бачу, що тобі ще багато треба вчитися! Де ж ти бачив, щоби хто на світі довершив якого, хоч би й найменшого, діла без упертості, без заїлості? Моя вдача така, що як уже в що вдамся, то зажмурю очі, зціплю зуби і пру та й пру, доки сили стає! А як почнеш під час роботи роздумувати, та міркувати, та навгад угадувати, що буде, то попросту страх тебе проймає і руки опадають.
— Не про те, не про те я говорю, Вовкуне! — болісно якось закричав Гава.— І не в докір тобі! Адже ж я не забув, що коли б не ти, то я, певно, не жив би вже на світі. Ти вирятував мене з тої проклятої ями, в котрій ми, замість кип’ячки, докопалися такого жерела води, що мало нас на місці не позатоплювала. Ой, Вовкуне! Тоді, в тій страшній хвилі, коли вода бухнула нам з-під ніг, коли рівночасно береги нашої ями почали усуватися, цімбриння тріщати І валитися, коли мені бачилось, що весь світ валиться над нашими головами і що нема для нас рятунку, тоді, пригадую собі, серед натовпу смертельної тривоги мені раптом у голові блиснув той тихий потічок, схований між лозами та вербами, в котрім я ще малим хлопцем любив ловити раки. Ті раки були початком мого зарібку, і ось тому-то, коли ми вирятувалися з ями і стали над нею та почали ревти, та кричати, та плакати, та руки ламати,— У моїй голові мимоволі одно дзвонило та гомоніло: "Геть відси, Гаво! Ту не твоє поле! Що ти маєш боротися з землею, коли теоя натура тягне тебе до того, щоб боротися з людьми!"
— От то, то, то, то! — радісно підхопив Вовкун, схапуючися зі свого лежання.— А я хіба що ж тобі кажу? Хіба куди тебе веду?
— Почекай, Вовкуне,— сумовито сказав Гава.— Рибак що хоче рибу зловити, закидає сіть в вир, де тої риби багато, де вона юрбами ходить. Отак і мені здається, що мені ;би в місті своє діло робити, де багато всякого народу, де з тисячних боків можна скористати, а не в селі. Я вже привик у місті рушатися, чую себе там свобідним, веселим і охочим, щохвиля роззираюся довкола, де би можна скористати. А ту я боюся, що знов буде те саме, що в Бориславі: запряжемося до чогось одного і самі собі наложимо пута на руки й на ноги. Ну, і згинемо так, як раки на мілкім узбережжі!
Вовкун, слухаючи тих слів, замість попадати в задуму та засумування, тільки прояснювався, підіймався, немов ріс цілий, діткнувшися чародійної гірської землі. Він став на рівні ноги і випростувався перед сидячим та похнюпленим Гавою у весь свій величний ріст. Він оживився, очі його горіли і з уст щез вираз тупої заїлості.
— Так же й говори! Так же й говори! — кричав він, розмахуючи руками.— Ось тепер тілько висковзнулася правда з твоїх уст. Я так і знав, що тебе тягне до міста, до того бруду, до тої духоти, до шматок, латок, шерстини, кожушини! Тьфу, Гаво, стидайся! Ти не раз передо мною сміявся із сього першого вчителя, старого Файвеля, що есє було говорить: "А gut Geschäft! Добре йде!" — а по шістдесяти роках такого "gut Geschäft" тілько всього й доробився, що по його смерті знайдено у нього три десятки, зашиті в старім капелюсі, та й то знайшла не його родина, а той жид, що купив той капелюх на "шматки" за 10 крейцарів! Тьфу, Гаво! Хіба ж се життя, хіба се заробок? А я бачу з усього, що й тебе до того тягне!
Гава під впливом тих слів, мов кропивою попечений, і собі ж схопився на рівні ноги і замахав руками, але Вовкун не дав йому прийти до слова.
— Ага, бачиш, що мої слова попали тобі в живе місце!— кричав він, сміючись.— Треплеш руками як підстрілений. Але я ще раз кажу: чого ти в місті доробишся?
Кидаєшся на тисячу боків, усюди щось урвеш, але те щось не раз не варте й торби січки. Ну, скажи, ти прожив досі в місті цілих п'ятнадцять літ — і багато ти заробив? Дві тисячі! Овва, то мені сума! Ні з того жити, ні вмерти!