Софія Леонівна, нагодувавши дітей, заходилась мить посуд. Літошевськнй запалив цигарку, зійшов по східцях у квітник і попростував довгою стежкою через город до течії. Він ненароком зирнув на дві діамантові вечірні зірки — на небі й у воді, і арія "До зірки" з "Тангойзера" якось несвідомо спала йому на думку. Він почав виспівувать арію, своїм звичаєм, ходячи по стежці, бо хоч і був пам'ятливий на співи й мотиви, але завсігди промовляв арії, ніби на репетиції в театрі, щоб вони часом не вислизнули з пам'яті.
Вечірня тиша, пишнота й поезія і в небі, й на землі розворушили в його артистичній душі поетичне натхнення. І полилась чудова арія, і чистий гучний баритон рознісся в повітрі, поплив понад водою, пішов луною по садках та гаях. Голос дзвенів, то тихішав, то міцнішав на високих нотах.
"Вечірня зіронько моя! Тобі привіт шлю серцем я: всім серцем смирним, люблячим. Не смійся ж, янголе, над ним. Янголе світлий, янголе милий! Ти ж мені світиш, мов промінь теплий!" — виспівував артист, ходячи по стежці та зиркаючи на небо. І од вечірньої зірки він несамохіть переводив погляд на ґанок, де між двома парами колонок та між зеленим листям винограду манячіла в світлі рівна та хистка постать Софії Леонівни, за котру він був ладен оддати і свою душу, і своє живоття. Вона і світила йому, і обсипала стежки та доріжки його живоття ніби перлами та квітками, і закрашувала й той садочок, і усю оселю, і гаї, і левади, і саму Рось з лиснючим одлиском ясного неба.
А соловейки аж лящали в вербах та садках в береговині. Голосний солов'їний ляск змішувавсь докупи з щебетанням дрібного птаства. Коло млина на лотоках та на спусті здалеки якось глухо шуміла й булькотіла вода. І пташине щебетання, і солов'їне лящання, і далеченький придавлений клекіт, і шум води під лопатнями млинових коліс — усе це ніби вторувало артистові, як дрібне вторування оркестру та густе на низових тонах гудіння органа.
Літошевський усе ходив по стежці й виспівував, пероходячи од однієї арії до другої. Чудовий вечір, свіже, вогке повітря, поезія в небі й на землі наддавали йому охоти до співу, наддавали моці його горовому баритонові, що переходив інколи на високих нотах в дзвінкий тенор. Артист співав і слухав сам себе. Він розспівавсь, як часом розспівуються нервові співучі українці, його спів несвідомо линув з його душі, неначе співав хтось інший, а не він сам, а він тільки слухав ті співи, ніби вони лились десь з високості неба, од зірок, од рожевих хмарок і тільки йшли луною в його голосі. В його серце якось несамохіть взрушилось, почування розжеврілись. Він співав і сам себе слухав, неначе давній самотній запорожець колись виливав співами свою душу, своє серце на самоті, десь в степу або в діброві та в гаї, і тільки сам себе слухав та… слухали його дикий степ і діброва.
Спів Літошевського на самоті подихав поезією, котра заживком животіла в його серці. І коли б такі співи Літошевського лились з театральної сцени, як мліли б людські душі! І не одно серце умлівало б, не одна б сльоза покотилась з очей. І од грому оплесків, певно, затрусились би стіни в театрі.
На чистому повітрі арії лунали далеко по околиці. Їх почули сусіди. Незабаром з-за тину вигулькнула з лопуха та з болиголови одна голова й сперлась на тин, потім друга. Звідкільсь набрались непрохані слухальники та цікаві слухальниці й зазирали в садок то здалеки, з пригорка, то через тини. За Россю з міщанських хаток теж повиходили цікаві й охочі до співів люде й слухали співи. Дівчата й парубки там посходили наниз в бережину, повилазили на каміння й бовваніли, мов якісь стояни, натикані по камінні. Ці несподівані слухальники наддавали артистові охоти. Він зріс на селі в глушині; як був малим, то гуляв з хлопчиками, а як підбільшав і пішов вчитись в школу, то привозив українські книжечки й залюбки читав їх наймитам та наймичкам та хлопцям. Ці сільські слухальники й тепер поохочували його до співів сливе так, як і міські слухальники та глядачі в театрі.
Надворі поночіло. Висипались зорі на небі, наче золоті та срібні взорці на темно-синьому оксамитовому фоні. За Россю заблимало світло в вікнах. Небо ніби засіяло зорями й прозору Рось. По той бік Росі, насупроти самої оселі, в глибокій западині палало два горна в кузні та в гамарні, де вироблювали залізний посуд. З-під молотків безперестанку бризкали іскри, неначе грали огняні фонтани. Нижче од оселі, над Россю, чорний шпиль ніби зливсь з церквою та шпичастою дзвіницею в одну суцільну купу. І в сутінках здавалось, ніби за вербами та осокорами піднімається високо до неба або стародавня башта на стрімкій твердині, або величезний шпичастий собор десь в Бургосі в Іспанії, або готицька вежа десь на високій скелі над Рейном. А он серед Росі витикається й мріє на лиснючій воді завальна скеля. Ондечки далі старі верби ніби вкрили млин од негоди та сльоти.
І Літошевському ввижувалось, що він співає на якійсь здоровій сцені, кругом котрої виникли якісь велетенські, невимовне гарні декорації.
— Цок-цок, стук-стук! Цок-цок! Гуп-гуп! — виразно долітало з-за Росі в тиші вечірньої доби достоту, ніби в "Трубадурі" в циганському таборі вистукували на ковадлі цигани в такт оркестрові. Літошевський й сам незчувся, як перед ним неначе чудом виникла сцена в театрі, повна циган, і перехопивсь на веселі співи циган. А потім згодом йому спала на думку арія самого Трубадура. Він затяг цю арію, повну задуми та смутку. Його очі несамохіть обернулись на ґанок, на жінку, і в його душі несподівано виникла думка, що Софія тепер чомусь стала не така прихильна серцем до його, як було колись передніше, що пал її кохання холоне, зникає в її серці; і він незчувсь, як легеньке зітхання недоброхіть вирвалось з його грудей. І Трубадурова арія задзвеніла смутно, жалібно. Голос задзвенів, але помаленьку стихав та стихав од жалю та скорботи…
І несподівано, навіть не перетинаючи співу й не спиняючись, він заспівав смутну українську пісню: "Ой жаль серцю, жаль, серденьку печаль, що я молод оженився!" І в його голос затрусивсь од смутку, ніби обливсь журбою й тугою, а далі ніби заплакав. Було ніби чуть ті сльози, хоч іх не було видно. Це був чоловічий плач без сліз, плач сухими очима, найважчий плач на світі.