Хосе Марії де Ередіа
Чому я зайшов того вечора до тієї пивниці? Я й сам не знаю. Було холодно. Надворі мрячило, і мжичка, кружляючи в повітрі, прозорим серпанком оповивала газові ліхтарі й вкривала тротуари, що вилискували під освітленими вікнами, осяваючи рідку грязь та брудні ноги перехожих.
Я йшов без певної мети. Мені просто хотілось прогулятися трошки після обіду. Минув будинок Ліонського кредиту, вулицю Вів’єн та ще якісь вулиці. Раптом я побачив велику пивницю, де було не дуже людно, і ввійшов, сам не знаючи навіщо. Пити мені не хотілось.
Швидко перебіг очима приміщення, де б краще сісти,
і обрав собі місце обік якогось літнього чоловіка, що палив
чорну, як вуглина, дешевеньку глиняну люльку. Шість чи вісім скляних підставок, зібраних у стіс перед ним, вказували на кількість кухлів пива, які він устиг уже випити. Я не роздивлявся на свого сусіда. Зразу впізнав у ньому любителя пива, одного з отих завсідників, що приходять уранці, щойно пивницю відчиняють, і йдуть увечері, коли її зачиняють. Він був брудний, з лисиною на маківці, масні шпакуваті патли спадали на комір сюртука. Його занадто широке вбрання було, очевидно, пошите ще за тих часів, коли він мав черевце. Можна було здогадатись, що штани в нього держалися погано й що він не міг і десяти кроків ступити, щоб не підсмикнути й не підтримати цю кепсько прилаштовану частину вбрання. Чи мав він на собі жилет? На саму думку про його черевики і про те, що вони ховають, мене брав жах. Обтіпані краї манжетів були чорнісінькі, так само як і нігті.
Щойно я сів поруч нього, як він спокійним голосом звернувся до мене:
— Як проживаєш?
Я рвучко повернувся до нього й так і вп’явся йому в лице очима.
— Невже не впізнаєш? — сказав він знов.
— Ні!
— Де Барре.
Я був приголомшений. Це був граф Жан де Барре, мій колишній шкільний товариш.
Я стиснув йому руку, такий здивований, що аж не добирав потрібних слів.
Врешті я пробелькотів:
— А ти як, добре живеш?
— Та помаленьку собі,— спокійно відповів він.
Він замовк. Задля ввічливості я ще запитав:
— А… що ж ти робиш?
— Та ось бачиш! — байдуже відказав він.
Я відчув, що червонію. Але правив своєї:
— Ну, а взагалі?
— Та день крізь день те саме, — промовив він, випускаючи густі клубки диму.
Потім, стукаючи об мармурову стільницю монетою в два су, що лежала тут же, він гукнув:
— Гарсоне, два кухлі!
Десь далеко повторили: "Два кухлі на четвертий!" Потім, ще далі, чийсь інший голос верескливо скрикнув: "Даю!" А ще трохи згодом з’явився гарсон у білому фартусі, він ніс два кухлі пива, розхлюпуючи на ходу жовту піну на посипану піском підлогу.
Де Барре одним духом вихилив кухоль і, облизуючи з вусів піну, знов поставив його на стіл.
— Що ж нового? — запитав він далі.
Та що нового міг я йому розповісти? Я пробурмотів:
— Та нічого нового, мій друже. Я от крамарюю…
— І це… тобі подобається? — спитав він усе тим самим байдужим голосом.
— Та ні, але що вдієш? Треба ж біля чогось працювати!
— Навіщо?
— Та щоб мати якесь діло.
— А нащо це здалося? От я, ти сам бачиш, нічого не роблю, анічогісінько. Я ще розумію: працювати, коли не маєш ні сантима. Але живучи при достатку — це вже марна річ. Навіщо працювати — для себе або для інших? Коли ти працюєш для себе самого, бо це тобі подобається, — тоді все гаразд; коли ж ти стараєшся для інших, то ти дурень, та й годі.
Він поклав люльку на стіл і знову гукнув:
— Гарсоне, кухоль пива! — Потім провадив далі: — Розмова викликає в мене спрагу. Я не звик розмовляти. Так ось, я не роблю нічого, животію собі та старію. Помираючи, я не шкодуватиму ні за чим. У мене не буде жодних згадок, крім оцієї пивниці. Ані жінки, ані дітей, ні будь-якого клопоту, ні жалощів — анічого. Отак краще.
Він вихилив поданий кухоль, провів язиком по губах і знов узявся до своєї люльки.
Я глянув на нього з подивом.
— Але ж ти не завжди був отаким? — спитав я.
— Пробач, завжди, ще з колежу.
— Та це ж не життя, мій любий. Це щось жахливе. А все ж ти, напевно, щось таке та робиш, щось любиш, маєш яких-небудь приятелів.
— Ні. Я встаю опівдні, приходжу сюди, снідаю, п’ю пиво, чекаю на вечір, обідаю, п’ю пиво; потім о пів на другу вночі повертаюсь додому спати, бо пивниця вже зачиняється. Це ось і досаждає мені щонайбільш. З останніх десятьох років я не менше шести згаяв на оцім стільці, в кутку. А решту часу — в себе в ліжку і більш ніде. Іноді я розмовляю з відвідувачами пивниці.
— А що ти робив спочатку, приїхавши до Парижа?
— Проходив курс юридичних наук… У кав’ярні Медічі.
— Ну, а потім?
— Потім перебрався на цей бік Сени й оселився тут.
— Навіщо ти перебрався сюди?
— Що вдієш, не можна ж звікувати весь вік у Латинському кварталі! Нинішні студенти надто галасливі. Але тепер я з місця не зрушусь. Гарсоне, кухоль пива!
Я був певен, що він глузує з мене. Отож не поступався.
— Гаразд, скажи відверто: тебе спіткало якесь лихо? Напевно, тобі не пощастило в коханні. Ти, безперечно, пережив якесь горе. Скільки тобі років?
— Тридцять три. Але з вигляду не менше сорока п’яти.
Я уважно роздививсь на нього. Його зморшкувате, занедбане обличчя справді здалося мені майже старечим. На маківці крізь рідке довге волосся світила шкіра непевної чистоти. Він був густобровий, мав величезні вуса й буйну бороду. Раптом, не знати з чого, я уявив, яка чорна вода була б у мисці, якби в ній вимити всю оту щетину.
— Справді,— сказав я, — ти на вигляд старший од свого віку. Напевно, ти зазнав-таки лиха.
— Та запевняю тебе, що ні,— відказав він. — Я постарі-вся через те тільки, що не дихаю чистим повітрям. Ніщо не нівечить так людину, як оця вічна сидня в кав’ярнях.
Але я не міг йому повірити.
— Очевидно, проте, що ти добряче погуляв. Тільки ті, що багато кохали, мають отаку лисину, як у тебе.
Він спокійно хитнув головою, розтрусивши по спині білу лупу, що сипалася з його рідкого волосся:
— Ні, я завжди був розважливий.
Потім, звівши погляд до люстри, що її тепло ми відчували на своїх головах, він додав:
— Коли я облисів, то тільки через отой газ. Він ворог волоссю… Гарсоне, кухоль пива!.. А ти не хочеш пити?
— Ні, дякую. Але ти мене справді цікавиш. Відколи це ти так занепав духом? Це ж ненормально, неприродно! Тут щось приховується.