Заціпенілі пальці Гаррі мало не випустили держак мітли, і його "Німбус" провалився на півметра вниз. Відгорнувши з очей мокре волосся, Гаррі придивився до трибун. Пес зник.
— Гаррі! — заволав у відчаї Вуд від ґрифіндорських воріт. — Гаррі! За тобою!
Гаррі роззирнувся. Седрік Діґорі мчав догори: між ними мерехтіла крихітна золота цяточка... Гаррі панічно притиснувся до мітли і гайнув на снич.
— Давай! — хрипів він до свого "Німбуса", а дощ періщив йому в обличчя. — Швидше!!!
Але раптом сталося щось незбагненне. На стадіоні запала моторошна тиша. Вітер і далі не вщухав, але перестав завивати, мовби хтось вимкнув звук. Чи, може, Гаррі зненацька оглух?
І тоді холодна хвиля жаху знову накрила й пронизала його наскрізь: внизу на полі щось рухалося...
Гаррі мимохіть відірвав погляд від снича і глянув униз. Близько сотні дементорів звели до нього свої невидимі обличчя. Його легені мовби налилися крижаною водою. І тут він знову почув, як хтось кричить... кричить просто у нього в голові... якась жінка...
"Не Гаррі, не Гаррі, тільки не Гаррі!.."
"Відійди, дурне дівчисько... Відійди негайно..."
"Не Гаррі, прошу, тільки не Гаррі... убий замість нього мене..."
Вихор білої мряки заповнював його заціпенілий мозок ... Що він тут робить? Куди летить? Їй треба допомогти... її ж зараз уб'ють...
Він падав і падав у крижаному тумані.
"Не Гаррі! Прошу... помилуй його... помилуй..."
Зареготав чийсь пронизливий голос, закричала жінка, і Гаррі зомлів...
— Яке щастя, що земля виявилася такою м'якою.
— Я вже була переконана, що він загинув.
— Але він навіть не розбив окулярів.
Гаррі чув чиїсь голоси, але не міг збагнути сенсу слів. Він не мав уявлення, де він, як тут опинився і що робив перед цим. Відчував тільки біль, ніби його добряче відлупцювали.
— Я ще ніколи не бачив такого жахіття.
Жахіття... такого жахіття... чорні постаті в каптурах... холод... крик...
Гаррі розплющив очі. Він лежав у шкільній лікарні. Довкола його ліжка зібралася вся команда, усі з голови до ніг у грязюці. Серед них Рон і Герміона, мокрі, мовби щойно вилізли з басейну.
— Гаррі! — вигукнув Фред, чиє обличчя під грязюкою було біле, як сметана. — Як ти почуваєшся?
Здавалося, ніби хтось пришвидшено перемотував йому пам'ять: блискавка... Грим... снич... дементори...
— Що сталося? — Гаррі так рвучке підвівся, що всі аж охнули.
— Ти впав, — пояснив Фред. — Там було десь... може... із п'ятнадцять метрів...
— Ми думали, що ти загинув, — Алісію й досі трусило.
Герміона тихенько вискнула. Її очі були червоні.
— А як же гра? — запитав Гаррі. — Що сталося? Чи буде перегравання?
Усі мовчали. На Гаррі накочувалася жахлива правда.
— Ми ж... не програли?..
— Діґорі зловив снича, — сказав Джордж. — Після того, як ти впав. Він навіть не знав, що сталося. Коли ж побачив тебе на землі, просив не зараховувати їм перемогу. Хотів переграти матч. Але ж вони виграли чесно... це визнав навіть Вуд.
— А де Вуд? — Гаррі щойно помітив, що його нема.
— Він і досі в душовій, — сказав Фред. — Мабуть, хоче там утопитися.
Гаррі уткнувся чолом у коліна і обхопив руками голову. Фред узяв його за плече і потрусив.
— Нічого, Гаррі, ти ж ніколи ще не пропускав снича.
— Треба ж колись і не впіймати, — додав Джордж.
— Це ще не кінець, — сказав Фред. — Ну, програли ми сто очок, так? Але якщо Гафелпаф продує Рейвенклову, а ми поб'ємо Рейвенклов і Слизерин...
— Гафелпафу треба програти з різницею у двісті очок, — уточнив Джордж.
— Але якщо вони поб'ють Рейвенклов...
— Та ні! Рейвенклов не на їхні зуби. А ось якщо Слизерин програє Гафелпафу..
— Все залежатиме від очок — так чи інакше усе вирішить якась сотня...
Гаррі лежав і не озивався. Вони програли... Уперше в житті він програв у квідич.
Хвилин за десять прийшла мадам Помфрі і звеліла всім залишити його у спокої.
— Ми ще прийдемо, — пообіцяв йому Фред. — Не гризися, Гаррі, ти й далі найкращий наш ловець.
Гравці вийшли, залишаючи за собою брудні сліди. Мадам Помфрі незадоволено зачинила за ними двері. Рон з Герміоною підсунулися ближче до ліжка.
— Дамблдор був страшенно розлючений, — сказала тремтячим голосом Герміона. — Я ще ніколи його таким не бачила. Коли ти почав падати, він вибіг на поле, махнув своєю паличкою, і падіння заповільнилось. Потім він націлив паличку на дементорів, вистрілив на них якимось сріблом, і вони відразу змилися... він аж кипів, що вони туди приперлися...
— Він поклав тебе на чарівні ноші, — додав Рон. — І пішов до школи, а ноші з тобою пливли слідом за ним. Усі думали, що ти вже...
Рон замовк. А Гаррі думав про дементорів... про той голос, що кричав... Глянув на Рона з Герміоною... Вони так стурбовано дивилися на нього, що він швиденько вирішив запитати про щось просте й буденне.
— А де мій "Німбус"?
Рон з Герміоною миттю перезирнулися.
— Що? — насторожився Гаррі.
— Ну... коли ти впав, твою мітлу віднесло вітром, — невпевнено проказала Герміона.
— І..?
— І вона впала... вона впала... ой, Гаррі... вона впала на Войовничу Вербу.
Гаррі похолов. Войовнича Верба, що самотньо стояла серед поля, була дуже агресивним деревом.
— І..? — Гаррі з жахом чекав відповіді.
— Ну... ти ж знаєш Войовничу Вербу, — промимрив Рон. — Вона ж... не любить, щоб на неї щось падало.
— Перед тим, як ти отямився, професор Флитвік приніс "Німбуса" сюди, — ледь чутно мовила Герміона.
Вона нахилилася, взяла з підлоги торбу, перевернула її догори дном і витрусила на ліжко купку скіпочок і прутиків — усе, що лишилося від вірної, але тепер уже майже неіснуючої Гарріної мітли.
— РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ —
Карта мародера
Мадам Помфрі змусила Гаррі пробути в лікарні аж до кінця тижня. Він не сперечався і не жалівся, проте не дозволив їй викинути рештки "Німбуса 2000". Гаррі розумів, що це безглуздо, що "Німбуса" вже не відреставрувати, але нічого не міг із собою вдіяти: він мовби втратив свого друга.
До нього постійно хтось приходив і намагався підбадьорити. Геґрід прислав йому жмуток квіток щипавок, що нагадували жовту капусту, а Джіні Візлі, ніяково червоніючи, принесла саморобну листівку "Видужуй!", яка пронизливо співала, аж поки Гаррі поставив на неї миску з фруктами. У неділю вранці його знову провідала вся ґрифіндорська команда, цього разу з Вудом, який замогильним голосом сказав Гаррі, що ні в чому його не звинувачує. Рон і Герміона засиджувалися в Гаррі до пізнього вечора. Але ніщо не поліпшувало його настрою, адже ніхто не здогадувався, що Гаррі тривожило найбільше.