Але раптом Гаррі затнувся, бо згадка про Герміону засмутила його.
— Гаррі Поттер сором'язливий і скромний, — шанобливо вимовив Добі, а його круглі очі аж сяяли. — Гаррі Поттер навіть не згадує про свою перемогу над Тим Кого Не Можна Називати.
— Над Волдемортом? — перепитав Гаррі. Добі сплеснув долонями, підняв руки над своїми кажанячими вухами і простогнав:
— Ой, не називайте цього імені, паничу! Не називайте цього імені!
— Перепрошую, — швиденько вибачився Гаррі. — Я знаю багатьох людей, які не люблять його називати: мій приятель Рон…
Гаррі знову затнувся. Згадка про Рона теж завдала йому болю.
Добі нахилився до Гаррі, і його очі були великі, мов фари.
— Добі чув, — прохрипів він, — що Гаррі Поттер удруге зіткнувся з Лордом Темряви всього кілька тижнів тому… Чув, що Гаррі Поттер врятувався знову.
Гаррі кивнув, а очі Добі зненацька заблищали від сліз.
— Ох, паничу! — роззявив він рота, витираючи обличчя кутиком своєї брудної наволочки. — Гаррі Поттер хоробрий і відважний! Він стільки разів безстрашно перемагав! Але Добі прийшов захистити Гаррі Поттера, попередити його про небезпеку, навіть, якщо за це Добі й доведеться прищемити собі вуха дверцятами духовки… Гаррі Поттер не повинен повертатися до Гоґвортсу!
Запала тиша, яку уривав тільки стукіт ножів і виделок унизу та далекий гул голосу дядька Вер нона.
— Щ що? — затнувся Гаррі. — Але ж я мушу повертатися — першого вересня починаються уроки. Я тільки цього й чекаю. Ти не знаєш, як мені тут важко. Я тут чужий. Я належу до твого світу — до Гоґвортсу.
— Ні, ні, ні! — запищав Добі, так енергійно захитавши головою, що аж вуха заляскали. — Гаррі Поттер має лишатися в безпечному місці. Він надто видатний, надто добрий, щоб усі ми його втратили. У Гоґвортсі Гаррі Поттерові загрожує смертельна небезпека.
— Чому? — здивувався Гаррі.
— Бо є змова, Гаррі Поттере. У Гоґвортській школі чарів і чаклунства цього року стануться найжахливіші речі, — прошепотів Добі, і раптом затремтів з голови до п'ят. — Паничу, Добі давно про неї знає. Гаррі Поттер не повинен ризикувати собою. Він надто важливий для всіх, паничу!
— Які найжахливіші речі? — відразу запитав Гаррі. — Хто їх задумав?
Добі кумедно похлинувся, а тоді шалено забився головою об стіну.
— Годі! — вигукнув Гаррі, схопивши ельфа за руку. — Ти не можеш сказати, я розумію. Але чому попереджаєш мене? — Раптом у нього в голові промайнула не надто приємна думка. — Стривай, а це не пов'язане як небудь з Вол… перепрошую, з Відомо Ким? Просто кивни і все, — додав він поспіхом, бо голова Добі знову небезпечно наблизилася до стіни.
Добі заперечно похитав головою:
— Ні, це не Той Кого Не Можна Називати, паничу. Добі вирячив очі й немов намагався натякнути на щось, та Гаррі ніяк не міг здогадатися.
— Може, у нього є брат, га?
Добі захитав головою, а його очі стали ще більші.
— Ну, тоді я не знаю, хто ще спроможний загрожувати мені у Гоґвортсі, — сказав Гаррі. — Адже там є Дамблдор, — ти ж знаєш, хто такий Дамблдор?
Добі шанобливо схилив голову.
— Албус Дамблдор — найкращий директор за всю історію Гоґвортсу. Добі це знає, паничу. Добі чув, що Дамблдор своєю силою не поступався Тому Кого Не Можна Називати в пору його розквіту. Але, паничу, — Добі перейшов на змовницький шепіт, — є сили, що їх Дамблдор не… сили, що їх жоден порядний чарівник…
І, перше, ніж Гаррі встиг його зупинити, Добі зіскочив з ліжка, схопив настільну лампу і почав лупцювати себе по голові, пронизливо скрикуючи.
Внизу зненацька запала тиша. Через дві секунди Гаррі, серце якого несамовито гупало, почув, як дядько Вернон вийшов у коридор і гукнув:
— Мабуть, Дадлі знову не вимкнув телевізора. От шибеник малий!
— Мерщій!.. У шафу! — зашипів Гаррі, схопив Добі, запхнув його туди, зачинив дверцята і кинувся на ліжко саме тієї миті, коли повернулася дверна клямка.
— Що… ти… в біса… тут виробляєш? — прохрипів, зціпивши зуби, дядько Вернон, дивлячись упритул на Гаррі. — Ти щойно перепаскудив мені анекдот про те, як японці грають у гольф. Ще один звук, і ти, хлопче, пошкодуєш, що народився!
Він рішуче попрямував із кімнати.
Гаррі, тремтячи зі страху, випустив Добі з шафи.
— Бачиш, як тут мені? — сказав Гаррі. — Бачиш, чому мені треба вертатися до Гоґвортсу? Це єдине місце, де я маю… ну… думаю, що маю, друзів…
— Друзів, які навіть не пишуть Гаррі Поттеру? — лукаво запитав Добі.
— Я думаю, вони просто… Стривай! — раптом спохмурнів Гаррі. — Звідки ти знаєш, що мої друзі мені не пишуть?
Добі зачовгав ногами.
— Гаррі Поттер не повинен сердитися на Добі… Добі робив це з найкращих міркувань…
— Ти перехоплював мої листи?
— Добі має їх із собою, — відповів ельф. Спритно відступивши чимдалі від Гаррі, він витяг з під своєї наволочки велику паку конвертів. Гаррі міг розрізнити рівненький почерк Герміони, невиразне Ронове письмо і навіть закарлючки, які нашкрябав, мабуть, Геґрід, гоґвортський лісник.
Добі тривожно кліпав очима.
— Гаррі Поттер не повинен сердитися… Паничу, Добі сподівався… що Гаррі Поттер подумає, ніби друзі забули про нього… і не захоче вертатися до школи…
Гаррі його не слухав. Він хотів забрати листи, але Добі відскочив від нього.
— Паничу, Гаррі Поттер отримає їх, якщо пообіцяє Добі не повертатися до Гоґвортсу. Ой, паничу, ви не повинні наражатися на ту небезпеку! Скажіть, що не повернетеся, паничу!
— Ні, — розсердився Гаррі. — Віддай мені листи моїх друзів!
— Тоді Гаррі Поттер не лишає мені іншого виходу, — засмучено вимовив ельф.
Гаррі не встиг навіть ворухнутися, а Добі вже кинувся до дверей у спальню, відчинив їх — і помчав сходами донизу.
Гаррі, якому закрутило в животі й пересохло в роті, кинувся за ним, намагаючись бігти якомога тихіше. Він перестрибнув останні шість сходинок, по котячому приземлився на килим у коридорі і роззирнувся, шукаючи Добі. З їдальні долинав голос дядька Вернона: "…розкажіть Петунії той смішний анекдот про американських слюсарів, містере Мейсоне, їй так кортить почути…"
Гаррі побіг коридором до кухні й відчув, як йому опустилося серце.
Пудинг, цей витвір тітки Петунії, шедевр із вершків і зацукрованих фіалок, висів у повітрі під стелею. Добі сидів у куточку на серванті.