— Вам казали, що певний темний чаклун відродився з мертвих...
— Він не був мертвий, — сердито заперечив Гаррі, — але так, він відродився!
— Містере — Поттере — ваш — гуртожиток — і — так — уже — втратив — через — вас — десять — очок — то — не — погіршуйте — собі — ситуацію, — протарабанила професорка Амбридж на одному подиху, не дивлячись на нього. — Як я вже сказала, вас поінформували, нібито певний темний чаклун знову на свободі. Це брехня .
— Це НЕ брехня! — крикнув Гаррі. — Я його бачив, я з ним бився!
— Вас покарано, містере Поттере! — переможно виголосила професорка Амбридж. — Завтра ввечері. О п'ятій годині. В моєму кабінеті. Повторюю, це брехня . Міністерство магії гарантує, що вам не загрожує жоден темний чаклун. Якщо когось і далі це турбує, обов'язково підходьте до мене в будь?який позаурочний час. Якщо хтось буде вас залякувати побрехеньками про відроджених темних чаклунів, повідомляйте мені. Я вам допоможу. Я ваш товариш. А тепер попрошу читати далі. Сторінка п'ята, "Основи для початківців".
Професорка Амбридж знову сіла за свій стіл. А ось Гаррі навпаки, звівся на ноги. Усі дивилися на нього. Шеймус був напівпереляканий, напівзахоплений.
— Гаррі, не треба! — пошепки попередила його Герміона, тягнучи за рукав, але Гаррі відсмикнув руку.
— Отже, якщо вас послухати, то виявляється, що Седрик Діґорі пішов на той світ за власним бажанням? — запитав тремтячим голосом Гаррі.
Усім у класі перехопило дух, адже досі ніхто з них, окрім Рона й Герміони, не чув Гарріної розповіді про події тієї ночі, коли помер Седрик. Вони пожирали поглядами і Гаррі, і професорку Амбридж, що дивилася на нього без жодного сліду фальшивої посмішки на вустах.
— Смерть Седрика Діґорі — то трагічний випадок, — холодно відповіла вона.
— Це було вбивство, — заперечив Гаррі. Він відчував, що весь тремтить. Він майже нікому про це не розповідав, а тут з нього не зводили поглядів усі тридцятеро його однокласників. — Його вбив Волдеморт, і ви це знаєте.
Обличчя професорки Амбридж нічого не виражало. Якусь мить Гаррі думав, що вона зараз на нього закричить. Але вона сказала своїм найшовковішим, найсолодшим голосочком маленької дівчинки: — Підійдіть?но сюди, любий містере Поттере.
Він відштовхнув стільця, пройшов повз Рона з Герміоною і наблизився до вчительського столу. Відчував, як усі в класі затамували подих, та був такий розлючений, що не думав про наслідки.
Професорка витягла зі своєї сумочки сувійчик рожевого пергаменту, розклала його на столі, вмочила перо в каламар і почала щось писати, так низько схилившись, що Гаррі нічого не бачив. Усі мовчали. За якусь хвилину вона згорнула пергамент і вдарила по ньому чарівною паличкою. Він щільно запечатався, і Гаррі вже не міг би його відкрити.
— Занесіть це професорці Макґонеґел, мій любий, — звеліла професорка Амбридж, передаючи йому записку.
Гаррі мовчки її взяв, повернувся і пішов з класу, з сиилою грюкнувши за собою дверима. Він мало не побіг коридором, стискаючи записку; звернув за ріг і наштовхнувся на Півза Полтерґейста, коротуна з широким ротом, що плив у повітрі на спині, жонглюючи чорнильницями.
— Овва, це ж уті?путі Поттер! — крякнув Півз і впустив дві чорнильниці. Ті розбилися на друзки, заляпавши стіни чорнилом. Гаррі сердито відскочив.
— Іди геть, Півзе.
— Ой?ой?ой, наш психопат — тер сердиться, — глузував Півз, переслідуючи Гаррі в повітрі. — І що цього разу, мій друже Поттюнчику? Чуєш голоси? Бачиш видіння? Розмовляєш... — Півз висолопив язика і голосно засичав, — парсссел ... мовами ?
— Я тобі сказав, іди ГЕТЬ! — крикнув Гаррі, збігаючи сходами донизу, але Півз з'їхав разом з ним по поручнях:
Хтось каже, що він гавкає, мов песик на корів,
"Сумний він, — кажуть інші, — не треба лікарів."
Та Півз чудово знає: наш Поттерчик — здурів!
— ЗАМОВКНИ!
Ліворуч відчинилися двері й зі свого кабінету вийшла похмура й чимось стурбована професорка Макґонеґел.
— Чого це ти тут розкричався, Поттере? — гримнула вона, а Півз радісно захихотів і зник. — Чому ти не на уроках?
— Мене вислали до вас, — незграбно відповів Гаррі.
— Вислали? Як це вислали ?
Він подав записку від професорки Амбридж. Професорка Макґонеґел насупилася, взяла записку, розпечатала її ударом чарівної палички, розгорнула й почала читати. Очі її за квадратними окулярами ковзали туди?сюди і з кожним Рядком звужувалися.
— Зайди сюди, Поттере.
Гаррі пішов за нею в кабінет. Двері за його спиною автоматично зачинилися.
— Ну? — рвучко обернулася до нього професорка Макґонеґел. — Це правда?
— Що правда? — перепитав Гаррі дещо агресивніше, ніж хотів. — Що, пані професорко? — додав він для ввічливості.
— Правда, що ти підвищив голос на професорку Амбридж?
— Так.
— І звинуватив її в брехні?
— Так.
— Сказав, що Той?Кого?Не?Можна?Називати повернувся?
— Так.
Професорка Макґонеґел сіла за стіл і пильно глянула на Гаррі. По хвилі сказала: — Візьми собі печива, Поттере.
— Взяти... що?
— Печива, — нетерпляче повторила вона, показуючи на бляшанку, що стояла на стосі паперів. — І сідай.
Одного разу вже було так, що професорка Макґонеґел замість покарати направила його до квідичної команди Ґрифіндору. Він сів на стілець навпроти неї і пригостився імбирним тритоном, почуваючись не менш розгубленим і спантеличеним, ніж тоді.
Професорка Макґонеґел відклала записку професорки Амбридж і дуже серйозно подивилася на Гаррі.
— Поттере, мусиш бути обережніший.
Гаррі проковтнув шматок імбирного тритона і глянув на неї. Вона говорила якимось незвичним голосом. Замість жвавого, рішучого й суворого він був тихий, стурбований і значно людяніший, ніж завжди.
— Погана поведінка на уроках Долорес Амбридж може коштувати тобі значно дорожче за зняті очки й покарання.
— Що ви маєте..?
— Поттере, будь розважливий, — урвала його професорка Макґонеґел, зненацька знову заговоривши у звичній манері. — Ти знаєш, звідки вона прибула, і повинен розуміти, перед ким вона звітує.
Пролунав дзвоник. Звідусіль загупали, мов слони, сотні і учнів, що вибігали з класів.
— Тут написано, що вона призначила тобі покарання на кожен вечір упродовж тижня, починаючи від завтра, — повідомила професорка Макґонеґел, ще раз зиркнувши на записку Амбридж.