— Помер його хрещений батько? — голосно спитав з дивана дядько Вернон. Дамблдор і Гаррі озирнулися. Келих з медом наполегливо гупав Вернона по голові; той намагався його відштовхнути. — Помер?.. Його хрещений батько?
— Так, — підтвердив Дамблдор. Він не питав, чому Гаррі не сказав про це Дурслям. — Річ у тім, — пояснював він далі Гаррі, наче їх ніхто й не перебивав, — що Сіріус залишив тобі ще й дванадцятий номер на площі Ґримо.
— Йому залишили будинок? — жадібно перепитав дядько Вернон, звузивши очиці, та ніхто йому не відповів.
— Можете й далі користуватися ним, як штаб-квартирою, — запропонував Гаррі. — Мені все одно. Беріть його собі, мені він не потрібний. — Гаррі, якби міг, і ногою більше не ступав би у будинок номер дванадцять на площі Ґримо. Він боявся, що його там переслідуватимуть спогади про Сіріуса, який тиняється, самотній, по темних затхлих кімнатах, ув'язнений у будинку, з якого він так розпачливо прагнув вирватися.
— Це щедро з твого боку, — сказав Дамблдор. — Проте нам тимчасово довелося той будинок покинути.
— Чому?
— Бо, — пояснив Дамблдор, ігноруючи бурмотіння дядька Вернона, котрого вже добряче гатив по голові наполегливий келих меду, — за родинною традицією будинок Блеків має передаватися у власність прямим спадкоємцям, тобто наступному чоловікові на прізвище Блек. Сіріус був останній такий спадкоємець, оскільки його молодший брат Реґулус помер ще раніше і вони обидва не мали дітей. Тому, хоч у заповіті абсолютно чітко зазначено, що він хоче передати будинок тобі, існує ймовірність, що на споруду наклали чари або закляття, щоб нею ніхто не зміг володіти, крім чистокровця.
У Гаррі перед очима ожило яскраве видовище: портрет Сіріусової матері, що висів у коридорі будинку номер дванадцять на площі Ґримо. Портрет верещав і плювався.
— Не сумніваюся, що так воно і є, — сказав він.
— Безумовно, — погодився Дамблдор. — А якщо такі чари існують, то право на володіння будинком найпевніше має перейти найстаршому з живих Сіріусових родичів — тобто до його двоюрідної сестри Белатриси Лестранж.
Не тямлячи, що робить, Гаррі зірвався на ноги; телескоп і кросівки впали з колін на підлогу. Белатриса Лестранж, убивця Сіріуса, успадкує його будинок?
— Ні! — видихнув він.
— Звісно, ми теж би воліли, щоб він їй не дістався, — спокійно промовив Дамблдор. — Ця ситуація небезпечна ускладненнями. Ми не знаємо, чи ті чари, що ми самі наклали на будинок, наприклад, щоб зробити його знекартленим, діятимуть тепер, коли право на власність перейшло від Сіріуса іншому. Белатриса може там з'явитися будь-якої миті. Звісно, довелося будинок покинути, доки все втрясеться.
— А як ви дізнаєтесь, чи я можу ним володіти?
— На щастя, — пояснив Дамблдор, — існує простенький спосіб це перевірити.
Він поставив порожній келих на столик біля крісла, та не встиг ще нічого зробити, як закричав дядько Вернон:
— Та заберіть же від нас ці кляті штуки!
Гаррі озирнувся: усі троє Дурслів затулялися руками від келихів, що стрибали їм по головах, поливаючи медом.
— Ой, даруйте, — чемно перепросив Дамблдор і знову підняв чарівну паличку. Усі три келихи зникли. — Але чемніше було б з них випити.
Схоже було, що дядько Вернон зараз вибухне гидкою лайкою, та він тільки зіщулився на диванних подушках коло тітки Петунії й Дадлі і мовчки прикипів поросячими очицями до Дамблдорової чарівної палички.
— Розумієш, — Дамблдор обернувся до Гаррі й говорив так, ніби дядько Вернон не промовляв ні звуку, — якщо ти успадкував той будинок, то тобі мав би перейти в спадщину і...
Він уп'яте махнув чарівною паличкою. Щось гучно ляснуло — і з'явився ельф-домовик з хоботом замість носа, довжелезними кажанячими вухами і величезними налитими кров'ю очима, вбраний у брудне ганчір'я. Ельф припав до ворсистого килима Дурслів. Тітка Петунія заверещала так, що в багатьох волосся стало дибки: за все життя вона такого бруднющого в своєму домі не бачила. Дадлі відірвав від підлоги величезні рожеві босі ноги, задер їх мало не вище голови і так сидів, наче боявся, що ця істота добереться до його піжамних штанів. А дядько Вернон заревів:
— Що це, в дідька, таке?
— ...Крічер, — закінчив фразу Дамблдор.
— Крічер не буде, Крічер не буде, Крічер не буде! — закаркав ельф-домовик, ледь чи не голосніше за дядька Вернона, тупаючи вузлуватими ноженятами і смикаючи себе за вуха. — Крічер належить пані Белатрисі, так-так, Крічер належить Блекам, Крічер хоче до нової хазяєчки, Крічер не служитиме шмаркачеві Поттеру, Крічер не буде, не буде, не буде...
— Як бачиш, Гаррі, — Дамблдор ледве перекрикував нескінченні Крічерові "не буде, не буде, не буде", — Крічер демонструє певне небажання переходити у твою власність.
— Мені все одно, — повторив Гаррі, з відразою поглядаючи на ельфа, що корчився в судомах і тупав ніжками. — Мені він не потрібний.
— Не буде, не буде, не буде, не буде...
— Ти волієш, щоб він перейшов у власність Белатриси Лестранж? Після того, як він увесь минулий рік мешкав у штабі Ордену фенікса?
— Не буде, не буде, не буде, не буде...
Гаррі поглянув на Дамблдора. Він розумів, що не можна відпускати Крічера до Белатриси Лестранж, але думка, що треба ним володіти, взяти на себе відповідальність за істоту, яка зрадила Сіріуса, була для нього нестерпна.
— Дай йому якийсь наказ, — порадив Дамблдор. — Якщо він перейшов у твою власність, то підкориться. Якщо ж ні, то доведеться придумати якісь інші засоби, щоб не пускати його до законної господині.
— Не буде, не буде, не буде, НЕ БУДЕ!
Крічер уже просто верещав. Гаррі не міг вигадати нічого іншого, крім:
— Крічер, замовкни!
На якусь мить здалося, що Крічер задихається. Він схопився за горло, вирячив очі, а губи його й далі судомно сіпалися. Кілька секунд він хапав ротом повітря, а тоді гепнувся долілиць на килим (тітка Петунія заскиглила) й почав бити по підлозі руками й ногами, заходячись у шаленій, але беззвучній, істериці.
— Ну, це все спрощує, — повеселішав Дамблдор. — Бачу, Сіріус добре знав, що робить. Ти законний власник будинку номер дванадцять на площі Ґримо і господар Крічера.
— Я... я мушу тримати його біля себе? — спитав приголомшений Гаррі, під ногами в якого метався Крічер.