— Чуєш? — говорить до Гандзюка той самий голос.— Ти помиляєшся, що нас усіх розміняють. Не всіх, ні!..
Василь мовчить. Уперше на своєму віку зустрів він такого кумедного чоловіка: усі, пам'ятає, із сміхом і глумом говорили про його крадіжку... І дивувалися: "На чорта було розпочинати красти з такого дріб'язку?"
Вони ще виправдали б його злочин, як і кадети в дорозі, коли б він узяв був у того багача справді-таки щось путнє й цінне, а то — копу проса!
Ніякої пошани й поваги такому мізерному злодієві; більше того, деякі червоноармійці, походженням селяни, коли довідалися про його злочин, зустріли Гандзюка з неприхованою ворожнечею:
— Здорово! — казали вони.— Люди кров проливають, а він просо, наче ховрах, до нори собі носить!..
Дивно й боляче було слухати Василеві: усі вони, виходило так, співчували Смолярчукові.
"Хай говорять,— в'яло, стомлено подумав тоді.— Якби вони хоч трохи знали Смолярчука, ніколи б не заступалися за нього!.. "
І раптом з кутка, махаючи перев'язаною рукою, встряв у розмову високий чорнявий чоловік; обличчя добре не видно було, тільки очі блищали йому завзяттям, і вмів так легко говорити, як ніхто з присутніх.
— Ша,— усміхаючись, сказав він,— я сам проти того, щоб снопами викрадать у багачів добро! Це — єрунда. Ми — червоноармійці, так?
— Плєнниє, а не червоноармійці! — вихопивсь хтось з кутка кімнати.
— Добре, хай буде по-твоєму: плєнниє! Ти, мабуть, здорово перелякався вже? Так-от...
— Заткнись хоч тут, заразо ти вошива! — вигукнув з підлоги хрипкий голос, що так турбувався був з'ясувати собі, хто він: мобілізований чи просто солдат?..
— Чого ж ти лаєшся? — не втерпів і загрозливо запитав його Гандзюк.— Я твоє просо взяв, га? Твоє, питаю?..
І він усім корпусом свого міцного й дужого тіла перехилився до людини з хрипким голосом, з великим напруженням чекав на образливу відповідь. Хай тільки спробує вилаяти, подумав, він ще зуміє почастувати його!..
Чорнявий із заздрістю подивився на міцну будову Гандзюкового тіла: він любив міцних і дужих людей.
А проти людини з хрипким голосом виступили з обуренням і лайкою декілька червоноармійців: він замовк у своєму кутку, наче хто рота замкнув йому.
Василь повернувся обличчям до чорнявого, ловив уривки із загальної розмови:
— Я, братцы, правду-матку скажу: не осуждаю Василя! — говорив якийсь низенький, добродушний орловчанин.— Ей-богу, правду: мне кулацкого добра не жаль!..
Він устиг уже випросити у Василя шматок паляниці, закурив у нього ж таки добру порцію міцної махорки і, готуючись до тюрми, вважав чомусь, що іменно він, а не хто інший з присутніх, боронить Гандзюка.
— Не в цьому річ,— заперечував орловчанинові чорнявий,— а хіба усі ми — за куркульське чи буржуйське добро? Ніколи! І нічого смішного, товариші, нема в тому, що він узяв, наприклад, копу проса... Адже ми, червоноармійці, хочемо забрати в буржуїв усе.
Так?
Але чорнявого несподівано перебив реплікою один з полонених:
— Виходить, ми теж — злодії? — похмуро запитав він. Чорнявий дзигою крутнувся в колі, заперечуючи:
— Ти не так зрозумів мене! Ясно, для буржуїв ми — злодії! Але ми забираємо в них те, що вони пограбували в нас, зрозумів? Так, ми грабуємо пограбоване! Але його, помилка, товариші, в тому, що він сам хотів узяти копу, коли треба разом і для всіх усе забрати,— правду я кажу?..
І всі погодилися, що саме тут криється Гандзюкова помилка; навіть сам Василь, не розуміючи гаразд, як то можна все забрати, поділяв думку чорнявого. Розмова з полоненими нагадувала йому суд, і він уявляв собі, коли б його боронив чорнявий, то все було б якнайкраще.
Чорнявий повернувся до Василя і гаряче, з докором говорив йому:
— Ти тільки вислухай мене, я хочу, щоб ти зрозумів, де правда...
— Говори! — ніяково усміхнувся Гандзюк.
— ...Так-от: я служив на млині Бродського — це в мільйон раз більший буржуй за твого просяного,— а я не крав! Дурний? Ні. Повір мені, я краще за тебе знаю, як усі вони п'ють нашу кров, як висмоктують з нас мозок і силу! Буржуї скрізь однакові...
— Ну-ну, катай, Ароне, Бродського! — підбадьорив чорнявого орловчанин: він ще в полку любив слухати запальні промови цього високого на зріст і сухорлявого червоноармійця.
— ...Але коли б я украв у Бродського,— продовжував чорнявий,— куль муки, то хіба він збіднів би від цього? Ніколи! А мені — тюрма, мені — смерть. Однаково болить, чи б'ють тебе за куль муки, чи б'ють за копу проса! Ні, у буржуїв треба забрати все або нічого!
— Хіба жид у жида крастиме? — знову озвався хрипкий голос.
В Арона, пам'ятає Гандзюк, затрусились з обурення руки; він спав з голосу і, важко ковтаючи повітря, говорив тихо-тихо:
— Чи краде, питаєш, жид у жида? А хіба Бродський, Терещенко, Скоропадський і сотні, тисячі таких, як вони, не однаково крали і крадуть у нас? Не однаково, питаю?.. Тобі, бачу, просто запахла жидівська кров... Не турбуйся, ти ще, може, встигнеш наздогнати інших!.. Бродського не вкусиш — він далеко і дуже багатий, ну, а кусати такого, як сам,— невелика честь!..
Крива усмішка застигла на блідому обличчі чорнявого. Він мовчки сів на лутку вікна.
До нього, бачив Гандзюк, підходили червоноармійці... Усі, здавалося, забули за Гандзюкову крадіжку, ніхто вже й словом не згадував про неї, бо всі гаряче доводили Аронові, що паршиву овечку можна зустріти скрізь...
Хіба вони не разом з ним зустріли грудьми кінноту генерала Шкури, хіба не їхній полк на третину загинув у бою?.. І хіба не вони — смертю кращих своїх товаришів — затримали прорив фронту?.. Умовляли: не треба сваритися, бо невідомо ще, яка доля чекає на них...
— Мені, товариші, легко вгадати свою долю: я — жид,— була коротка відповідь. І ще дякував гаряче й щиро, що заступилися...
Тепер цей чоловік, що так вразив був Гандзюка своїми думками, знову стояв перед ним: блідо-жовте якесь обличчя і кумедно підголена густа борідка — клиночком, наче в цапа.
— Ти з бідняків, правда? — поспитав він.
Диваком видався Василеві, коли зробив таке запитання. Але він все-таки відповів, ніяково й сором'язливо:
— Ну, а ти як думаєш? З голих як бубон! — І засміявся. "До чого це він?"
— Я так поспитав,— виправдувався єврей,— бо жив колись у містечку і добре знаю, що з добра не підеш з рядном снопи красти! Ти не ображайся на мене... Я тільки хочу, щоб ти — а ти ще молодий і житимеш — побачив, де лежить правда.. Повір мені, це не так легко, як іноді здається...