— Хе, це ж парубки якісь! — промовив один дядько, і вся його цікавість раптом зникла, як і не було її: він заклопотано пішов годувати коні.
Тільки піївчанам цікаво було, яку зустріч зробить хлопцям штабс-капітан Мічу гін?
Адже Смолянчук так погнав кіньми до волості, що курява стовпом стояла на базарі, а він усе нахвалявся, що не випустить Гандзюків живцем звідси! Отож пильнували піївчани найменшої дрібниці з цієї зустрічі. Вони знали: страшна слава ходить про штабс-капітана Мічугіна.
— ...Кто отказывается ехать? — несамовито кричав він на ганку, розмахуючи своєю дротяною нагайкою.
Тонкий, глистуватий, з коротенькими, по-англійському підголеними вусами, штабс-капітан Мічутін схожий був з обличчя на пса: така ж будова щелепів, такі ж ікласті зуби і маленькі, трохи заскалені очі, як у собаки, яка звикла кусати спотайна.
Зодягнений був у тонкого сукна черкеску, підперезану срібним пояском; на рукаві — вовча пащека з висолопленим язиком.
Ні, дядько, хай бог боронить штабс-капітана, не зрікається їхати! Хто це їм сказав таке?.. От люди!.. Один одного топлять. Правда, йому, дядькові, аж кричить забрати гречані копи з поля, але коли таке діло, то снопи ще й підождуть, правда ж? Ні, він не зрікається їхати,— хто це їм сказав таке?..
До землі припадає невідомий дядько і, так задкуючи, крок за кроком, підводить голову аж у гурті своїх-таки селян.
— Ой гадюка ж! — стиха каже він.— Поїду, нічого не вдієш!
І розводить руками. А до штабс-капітана — коменданта волості — підбігає кадет, рапортує:
— Прибыл в ваше распоряжение...
Мічугін простягає здивованому унтер-офіцерові руку. Вітається.
— ...Два вора, ваше высокоблагородие,— говорить кадет.— Доставил по поручению господина подполковника Земцева...
Усміхається Мічугін. Але в цю хвилину, безцеремонно розштовхуючи цікавих, наперед Гандзюків стає, червоний, як буряк, з обурення, Кирило Смолярчук.
— Поздоров боже,— каже він, тримаючи руку над непокритою головою.— Оце ж вони й є— комуністи наші! Іч, зуби скалить як,
га?..
Ніхто, зрозуміла річ, не скалив тут зубів, але Кирило уміє до діла сказати.
— ...Ночью копу проса, ваше превосход...— додає він, і голос тремтить йому, як тремтів був перед підполковником Земцевим.
"Хоч би знову не став на коліна, як тоді",— думає Василь Ган-дзюк.
Мічугін повертає голову до унтер-офіцера кадета:
— С оружием забрали эту сволочь? — запитує, тикаючи держаком нагайки у живіт старшого Гандзюка.
— Не-ет, какое там оружие! — з презирством до заарештованих відповідає унтер-офіцер.— Обыкновенная кража. Ночью, говорит, по-бедности уворовали...
— Стрелять такую дрянь нужно,— оскаженілим голосом кричить штабс-капітан Мічугін,— а не "по-бедности..."! Беднота — у большевиков, господин унтер-офіцер! Пора уже знать это.
— Слуш-шаюсь! — глухо одказує унтер-офіцер.
— Ого! — не втримався хтось з підводчиків, але голос його заглушив удар дротяної нагайки: вона впала з великого розмаху на широкі Василеві плечі з такою силою, що від того удару хитнувся і засичав, як від страшного болю, натовп селян; Гришка захлинувся нелюдським криком, коли побачив, як на Василеві лопнула сорочка, а тіло взялося криваво-сизою смугою.
— Ой, ой... — глухий стогін вирвався з грудей у Василя. Він намагався піднести зв'язані руки до очей — затулити очі, щоб не бачити ані людей, ані нових ударів... І ще: урятувати очі хотів.
— Оце так їх треба вчить! — приказував ще й ногою притупував Кирило Смолярчук.
Але ударів, на його здивування, більше не було.
— В арестантскую,— наказав Мічугін,— отдельно каждого, пока снимем допрос!
Він повернувся до конвоїрів, сухо сказав:
— Ви — свободны.
І пішов уздовж базару до школи, де метлявся був на високому держакові новенький, наче празниковий, трикольоровий прапор.
Кирило Смолярчук аж шиєю уклякнув, слухаючи Мічугіна; він хотів уже рушити слідом за ним, наздогнати, але роздумав і, з полегшенням зітхнувши, почав розповідати усім присутнім, якої шкоди наробили йому сю ніч Гандзюки.
— Нелегко видихатимуть вони Кирилову копу! — упали аж на порозі школи й глибоко врізалися у пам'ять Василеві чиїсь глузливі слова.
* * *
Вікна мурованої школи, де тимчасово тримали заарештованих, уже давно обгорнула темрява.
Знадвору, у вибиту шибку, смутними акордами бриніли звуки гармонії: десь під тополями грали солдати.
Василь Гандзюк давно не чув уже такої майстерної гри! Аж на пальцях витягся — так слухав: стояв коло вікна — скривлене до болю обличчя, чи то щеміла йому розрубана нагайкою спина, чи так жаль і роздум прийшли до нього у вечірню годину — невідомо.. Намагався запам'ятати собі смутну якусь ноту.
Один тільки раз послухати б йому зблизька цього гармоніста! Справді, як він уміє краяти серце і до сліз доводити?..
Уже перестали й грати, а Гандзюкові довго ще бринить знайома нота, вривається в шибку й голосно, не стримуючись, ридає десь аж під стелею... Так і не вловив собі на пам'ять цієї ноти!
Хтось тихо торкнув його за рукав:
— Ти все-таки подумай... Серйозно: правду я кажу чи ні? Гандзюк повернув голову од вікна і незадоволено, з ноткою злоби, сказав:
— Ну, правду! Що ж мені тепер твоя правда поможе, га? Чудак ти, їй-богу: однаково ж сю ніч усіх нас розміняють, а ти мені — правда чи ні?! — з одчаєм закінчив і голосно вилаявся.
— Ти даремно сердишся... — тихо й винувато сказав до Василя той самий голос.
А на Гандзюкову лайку злякано підвели голови полонені черво-ноармійці; вони, здавалося, заклякли в довгому чеканні допиту.
Сиділи на підлозі трьома сіро-зеленими купами і злякано прислухались до найменшого руху, що відбувався там, по той бік шкільної кімнати.
Ні, усе ніби по-старому: за дверима чітко вимірює кроки вартовий; недавно брязнув був казанок — по вечерю, очевидно, ходили. Другий день минув уже, як давали їжу полоненим: доводиться вимінювати на базарі. І знову — тиша...
— Знущаються...— говорить хтось.— А мені хочеться, щоб швидше кінець уже був: хай розстрілюють — мені однаково...
— Я в них і дня не буду служити, зрозумів? Не треба тільки по-дурному на розстріл пертися!..
І другий голос, з іншої купи:
— ... Я — мобілізований. Так і скажу,— тихо шепче він у темряві.— Мені однаково: офіцери, комісари — один чорт! Я — солдат, поняв? Тьомний, к примєру, сказать... Неграмотний — ето ж будуть брать в уніманія?..