Радіє Гришка; сон і втома з ніг його валяють, а він біжить хортом із снопами за плечима і страшно боїться впасти, щоб не заснути.
— Бистріше, не плутай ногами! — чує він знову Василів голос над головою.
Страшно, моторошно Гришці на степу глупої ночі. Коли вперше прийшли вони на поле,— тихо, крадькома, оглядаючись на всі боки,— тоді так ясно було, що боялися йти під гору: далеко-далеко майорить тінь людська зоряної ночі. А це — посеред ночі — небо вкрилося рудими хмарами; стояли над полями отарою, ніби їх зганяв хто незримою рукою. А щербатий місяць вихрить у тих хмарах кривавим серпом.
Ніколи б сам, міркує Гришка, ні за які гроші, хай сто рублів дають йому, не пішов би він у такий час на степ! Та що сходити — дурниця! Усякий сходить. Можна було б якось уже збігати — не мудра штука, а ти спробуй копу проса за ніч переносити, як оце вони вдвох з Василем,— отоді герой будеш! А сходити — ну, сходити всякий сходить!
А тут: ідеш стернею із снопами в рядні, волотки по жижках — торк, торк, наче тебе хто за ноги хватає! Страшно оглянутись назад, хоч Гришка добре знає, що слідом за ним широким кроком ступає один тільки Василь... Він навмисне йде останнім, щоб не боявся Гришка.
А який дивний степ уночі! Десь далеко, ніби на могилках, коло тих чорних куп, бреше на місяць лисиця: тяв-тяв, тяв-у-у!
До її тонкого голосу прислухаються на селі собаки й сумно, моторошно виють. А понад шляхом, у золотій смузі світла, що падає на стерню од місяця, бавляться ховрашки; а буває, просто з-під ніг випорсне ще й стрепенеться більший ховрах, схожий на мале зайченя... Отак і помчав би за ним полем, так і гнав би його без кінця-краю: "Тікай, ховраше!.."
А вночі страшно. Серце стріпується од такого ховрашка, руки й ноги німіють — боїшся з переляку впустити рядно.
— Умерла Смолярчукова копа,— говорить Василь.— Тільки лисина зосталася, де стояла...
Гришка тривожно, докірливо дивиться на брата: чого він так голосно, з таким притиском і задоволенням говорить? Лунко ж уночі, а він: "Тільки лисина зосталася!.."
Пристрамить його треба в клуні; сам, бач, любить кричати й командувати, а робить такі дурниці! Злодій повинен бути потайним...
Хлопці перелазять через лісу, до свого подвір'я, обережно, щоб не тріщала й не скрипіла благенька ліса, вони не ставляють ряден на перелазі, а перекидають їх один одному на руки.
Важко Гришці тримати Василеве рядно, руки тремтять йому, останній раз несуть вони просо: Василь — чотири снопи, а він — три.
У клуні, кинувши на засторонок снопи, Гришка виправляється всім своїм маленьким тілом і, позіхаючи, потягається.
— Спать будемо, як після маківки! — говорить він з ноткою переможця до брата.
— Спать? — з іронією запитує Василь.— Хто це тобі, дурний, сказав, що будемо спати? Добрий мені злодій: накрав півклуні проса, а сам — спать?!
Він сміливо, на обидві половини, розчиняє ворота в клуні. І тоді видно, який пізній час: над Гандзючишиною хатою згасає коротка літня ніч. Кривавий, щербатий серп місяця побілів уже, сховався за хмарами.
І давно не видно вже Чумацької дороги, засіяної золотою лускою...
"Хіба молотить буде?" — стомлено, злякано запитує сам себе Гришка. Він ніколи не бачив такої енергії й такої упертості у Василя.
— Ну, чого ж ти сів, як божа вівця? Шукай ціпи... А не хочеш робити,— тоді лягай каменюкою! — загрозливо, з обуренням гукає Василь.
Раптом він міняє свій голос на ніжні, такі дорогі й зрозумілі Гриш-ці слова:
— Чудак ти, їй-богу! Гармонію ж справимо, кашу їстимемо, а ти — спать! Промітай швиденько тік...
І Гришка знову готовий виконувати все, що тільки загадає йому Василь; він знову марить гармонією, як марив був на вулиці. Почуття страху й небезпеки він утратив ще на Смолярчуковому просищі, коли вперше смикнув з чужої півкопи шапку. Спати? Та нехай його в колиску кладуть, хай пісні йому співають і наміткою очі застеляють, як паненяті якому, то він не засне тепер!
— На чорта його промітать, тік той?..— говорить він, як рівний з рівним.
Василь з великим задоволенням стежить за Грищиними рухами; він, як мавпа, плазує на засторонок, скидає звідти на тік два важких, великих снопи волотистого проса, по-парубоцькому плигає із засторонка, розпускає перевесла і, взявши в руки меншого ціпа, задерикувато чекає на перший удар старшого брата.
— Ну, господи благослови! — сміючись, говорить Василь і на всю силу б'є ціпом по розпущених снопах.
Гришка за ним: гуп, гуп, гуп!
І в два ціпи загукала клуня. Розпускали все нові й нові снопи, клали їх на тік і, поплювавши в долоні, били з усієї сили... Аж клуня ревла — так завзято молотили вони!
...Хотів би Гришка, верзлося йому на світанку, хоч раз, один тільки раз ударити ціпом замість снопа отого скаженого, з вовчою пащекою на рукаві, солдата! Один тільки раз!
Йому ще й досі краяв серце нелюдський крик Маляренкової дівки, а ще цікаво було знати: чи вцілив тоді вузлуватий парубок хоч одного денікінця, чи ні?
— Жвавіше!..— це так Василь. Тоді Гришка перевертає ціпилном снопи і, важко зітхнувши, мовчки б'є ціпом.
Рипнули сінешні двері. Василь, помітив Гришка, одразу смикнувся якось і повернув голову до воріт: застиг у чеканні. Із сіней вийшла з матір'ю Галька.
— Василю, Василю,— загукала Гандзючиха,— чого це так рано за ціпи взялися? Дня мало вам, чи що?..
— Ой, ненавиджу, коли ото лізуть куди не треба! — кинув Василь, а далі вискочив з клуні, підбіг аж до ганку, до матері таки ж, казав:
— Підемо ж, мамо, молотить на степ, то треба своє впорать: добиваємо півкопи жита, щоб миші не точили...
Отака була радість Гандзючисі: звечора, бач, зубами скреготав, а на ранок сам зрозумів, що йому треба робити! Ні, добрі в неї діти...
— Та я нічого, сину, молотіть собі з богом! Тільки не треба було серед ночі гупати: почує хто, то ще поговір пустять — крадене молотять!
Василь мовчав. Пишна, заспана, стояла поруч матері Галька: вона вийшла без спідниці, в одній куценькій сорочині з великим викотом на грудях; дивилася припухлими трохи синіми очима на брата і вся тремтіла босоніж на зарошеній траві.
Парубок одвернувся. "Яка безсоромна стала Галька,— подумав він,— стоїть і коліно об коліно стукає!"