– І ви йому досі й шиї не скрутили: треба вам від Івана перебратися, а ні, то хай Марійка знову на вулицю йде, як не хочете жити з нею: нащо мучити даром.
– Не можу я.
– А не можете, – розсердилася, – тоді забирайтеся… Я скажу, що ви виїхали.
– І виїхати не можу…
Подивилася суворо:
– Ех, що з вами балакати.
А Марійці в той вечір сказала:
– Слухай, думала довго я. Краще вирвати разом. Данила не вернеш. Та й вертати не варто.
– А! Я так і знала. Хорошим прикинувся. Знала. Тепер знову на вулицю…
– Можна якось інакше буде влаштуватися.
– Ну, вас, – вилаялася Марійка, – всі однакові.
– А Галя?
– Ет, вони ще діти. Яка там любов, коли забути старого не можуть.
Хустку схопила, хрьопнула дверима й вибігла.
– Що там сталося? – спитала Галя.
– Нічого, – сказала Катерина й вийшла на вулицю. "І як вона не побачила, що не час так ще балакати з Марійкою". Повернулася аж о десятій.
А на другий день Данило з Катериною радився, як би йому з Марійкою разом приміщення десь знайти.
– Тепер, може, що й вийде, але ж стукніть ще раз Івана… Ви почали виправлятися.
А сама марніла. Видно, вивіявся дух степовий. Казала Михайлові, блідо осміхаючись:
– От останнє листя впаде й умру.
– Що з тобою?
– Так. Холодно мені…
– Холодно?
– Уяви собі, революція по всьому світі пройшла, і залишився десь шматок, де все по старому… Ну, звичайно, ми б збройного силою зробили там все… А тепер у побуті нашому революція захопила маленький клаптик, а останнє липко й вогко обгортає цей невеличкий, маленький шматок, – не можна ж всього разом зробити.
– Ну що ж, можна й повільно: камінчик до камінчика. Навіщо ж даремно втрачати сили на тривогу й на сум.
– Який-бо ти. Хіба ти завжди робиш так, щоб не витрачати даремно сил?
– Намагаюся.
– А коли б потопала людина… Що б ти зробив?
– Не кричав би, і коли б плавати не міг, то побіг би й приніс пояса.
– Ну, а якби сам потопав… Спокійно чекав би, поки принесуть того пояса.
– Ну, я цього вже не знаю.
– А я себе так почуваю, ніби потопаю, і знаєш, – враз суворо й гостро, – що ти винен. Ти. Ти не любиш мене.
– Чудна ти. Здається, що якби земля в сто разів швидше крутилася, то й того тобі мало було. Ти то весь світ перевернула б, а то раптом така маленька й хвора здаєшся… Що з тобою? Скажи, що з тобою?
Відповіла Катерина:
– От, останній сніг стане й умру.
– Кинь дурниці.
– У тебе одна відповідь: кинь дурниці. Не хвора я й не дурниці це, а просто нервова я, бо вагітна…
– Жартуєш ти.
– Ні, справді. Чому так здивувався? – Нахилилася: – Ти радий?
Всміхнувся ніяково. Радий…
Глянула, а він враз засміявся, заклопотано в вічі дивився, обгорнув.
"Як свою", – майнула думка.
– Ну, радіти нічого. Дитини не буде.
– ?
– Не хочу.
Чутно було, що нервується знову.
– Що ж ти зробиш?
– Те, що роблять усі.
І чекала відповіді. Може, скаже він, що це неможливо, що він не хоче… Ах, він не хоче.
Але Михайло сказав:
– Ще більше будеш киснути… Не краще ж, коли вже так трапилося, то хай буде. Як сказати правду… Мені байдуже, як хочеш… Але це небезпечно – аборт той, та й недобре якось… Хворіти будеш.
– Ну, будь же щирим. Порадь мені, що зробити. Ех! Тобі ніяково просто… Тепер ніяково… Бо ти ще не звик до мене… Піди, повчись у Дмитра й Ніни… Що так дивишся? Ну?
– Якась нервова ти…
– Ні, я не нервова… Я хочу тепер до кінця добалакатись. Ти ж не хочеш дитини, сам сказав.
– Я не казав.
– Так… Я тебе не виную… Ти – нічого. Коли буде дитина, то ти так просто не кинеш мене. І от вже тепер ти психологічно не можеш від мене піти. От чого ти боїшся? От як в тобі старе говорить. Ну, чого дивишся так? Чому мовчиш?
– Я й не хочу від тебе йти.
– А якби схотів?..
– Теж не кинув би.
– Тепер? Дурень…
– Ну?
Замовкла, схилилася.
"І найжахливіше те, що це для кожної жінки. От, і мені в перший раз неприємно, а далі звикну…"
– Так будеш робити? Я не хочу тебе ні в той бік, ні в інший штовхати, але знай, що я проти цього… Принципово проти, хоча всякі обставини бувають. Ти твердо вирішила?
– Твердо, – сказала й чекала все, що він скаже щось, знайде якесь слово, скаже, скаже неодмінно. Але він мовчав.
– Роби, але я б, коли не хотіла, я б нічого не сказав, а…
– А з радістю переніс це нещастя?
– Ні. Не роби тепер… Знайду гарного лікаря і щоб я про все знав, а коли гроші…
Глянула мовчки. Пішла. Підбіг.
– Ну, чого ти?
– Іди геть від мене, – руку вирвала…
Довго чекав Михайло, чи не вернеться, а вона йшла, чекаючи, що дожене.
Михайло не здогнав її. Вона не повернулася.
Ввечері запалила світло. Знов думки почали стрибати. Якби він схотів. Сьогодні так у нього визирнуло рило свиняче. Злякавсь. Злякавсь, що прив’яже. Боїться за неї, значить, хоч трошки любить. Якби він сказав щось… Хоч слово одне… Вона б не робила нічого. Не хоче вона… Не хоче. Можна б кинути все і Михайла, і самій жити з дитиною. Ні, коли вже так, то краще б вона мала її від незнайомого зовсім. Ех, Миша! Стиснула руки.
– Любий, не можу, – шепотіла тихо, і здалося, що він просить її, а вона посміхається: – Ти справді гадав, що зроблю? Дурний!
Але було порожньо й тихо навколо й Михайло не приходив.
"…Коли так… Не буде". – Заспокоїлась. Пішла до Галиної кімнати, а там Петро запитав:
– А скажи, Катерино, хе, хто зробив так, як ми? Велике діло, коли гроші є, то й дурень може дитину спорудити. А так, як ми. Ого!
– Знов сидите без хліба?
– Порожньо. От Петро одержить завтра, а сьогодні порожньо. Так ми читаємо, а Павликові я ганчірочку чистеньку в рота заткала, щоб не кричав. Ссе, ракалія, і нічого йому не робиться: не панська дитина… А в тебе, Катерино, немає монети.
– Є. А скільки вам?
– Та хоч карбованця.
– Можу й три.
– О?! А де ж у тебе?
– Сьогодні одержала.
– Скільки ми вже винні тобі?
– Не знаю.
– П’ятнадцять, чи що?
– Може й п’ятнадцять, – пішла до себе. Ранком вийшла, сказала Галині: – Повернуся через три дні, чотири.
– Де ти будеш?
– Піду до тітки.
Ідучи по вулиці думала: "Три Галині, десять стане".
Було неприємно й соромно, але йшла, твердо ступаючи по брукові.
Сонце, розкидавши хмари, весело стрибало по калюжах, вночі був дощ, цвірінькали жваво горобці.
"Гарно", – подумала. Коли проходила повз Михайлову хату – тихше йшла, але Михайла не видно було. Жевріла надія, що зустріне його й скаже він щось… скаже. Жевріла таки надія.