В плодючу Фтію випада мені,
Не гаючись, попасти за три дні, —
він здогадався, що помре за три дні, і запевнив у цьому Есхіна, як про це сповіщає Платон у Крітоні, Цицерон на початку De divinatione[242] і Діоген Лаертський;
як свідчить Опілій Макрін; він прагнув знати, чи стане римським цезарем, і йому випала така сентенція (Іліада, пісня 8):
Ω γέρον, ή μάλα δή σε νέοι τείρουαι μαχηταί,
Σή δέ βίη λέλυται, χαλεπόν δέ σε γήρας όπάζει…
Ο діду, вояки напропале
Тебе затисли, молоді, але
Боротися тобі уже несила,
Бо старість непомітно підкосила.
І справді: він був уже старий і посів імператорський трон лише на рік і два місяці, а потім його скинув і вбив молодий і завзятий Геліогабал;
як свідчить Брут; він захотів довідатись, чим закінчиться Фарсальська битва, в якій він наклав головою, загинув за рядком вірша з Патроклової промови (Іліада, пісня 16):
Αλλά με μοίρ όλοή και Λητοϋς εκτανεν υιός.
Парка нитку мою перерізала то,
Загибаю від рук я сина Лето.
Саме Аполлон був у цій битві бойовим гаслом.
Так само і ворожба за Верґілієм у старосвітчину була дуже відома і віщувала всі незвичайні випадки і великі події, тобто за тронування нового цезаря, як це було з Олександром Севером, чию долю підказав такий вірш (Енеїда, книга 6):
Тu regere imperio populos, Romane, memento
Як поведеш, римлянине, народи,
Царюй, щоб не порушувати згоди.
А через кілька років він і справді став римським цезарем.
А римський цезар Адріан, катуючись незнанням, як до нього ставиться Траян, заглянув у Верґілієві віщування і натрапив на такі вірші (Енеїда, книга 6):
Quis procul Ше autem, ramis insignis olivae
Sacra ferens? Nosco crines, insanaque menta
Regis Romani…
Хто ж то, узявши у руку велику
Гілку оливи, так урочисто іде?
Сива його борода і начиння святе
В ньому вже видають Рима владику.
Скоро його всиновив Траян, і він заступив його на престолі.
Щодо преславного Клавдія Другого, римського цезаря, то йому доля послала такий вірш (Енеїда, книга 1):
Tertia dum Latio legnantem vident aestas.
Тричі повинно його володарем літо
У латинян на престолі зустріти.
І справді: він панував лише два роки.
Той самий цезар, збираючись передати владу своєму братові ІСвинтилу, наткнувся на такий вірш (Енеїда, книга 6):
Ostendent terris hune tantum fata.
Довго пробути йому світ не дозволить.
Так воно й склалося, бо того вбито через сімнадцять днів після приходу до влади.
Те саме нещастя зуспіло і цезаря Гордіана Молодшого.
Клавдію Альбіну, цікавому, яка ж буде його доля, випало ось що (Енеїда, книга 6):
Ніс rem Romanum magno turbante tumultu
Sistet eques, etc…
Цей вершник, як бунти колись прийдуть,
Зуміє знов скріпить свою могуть.
Щоб проти Рима більш не повставали,
Пунійці будуть карані і галли.
Щодо боговитого цезаря Клавдія, Аврелієвого попередника, то йому, на питання про його нащадків, вийшло таке (Енеїда, книга 1):
Ніс ego пес metas rerum, пес tempoia ропо.
їм не кладу я певних меж,
Не значу, скільки їм владати, теж.
І справді: він заклав довгий рід нащадків.
Що ж до пана П'єра Амі, то він з'ясовував, чи здолає врятуватися від гномів та ельфів, і наткнувся на такий вірш (Енеїда, книга 3):
Heu! Fugo crudeles tenas, fugo littus avarum.
Геть з цього дикого, скупого краю,
Геть з узбережжя, звідки все тікає.
Він утік від гномів та ельфів, цілий і здоровий.
І ще можна навести безліч випадків — ось тільки довго розповідати, — коли справдилося все напророчене у віршах.
Одначе, аби ви не розчарувалися, я не стану вас переконувати, що таке ворожбитство непохибне.
Розділ XI
Як Пантаґрюель доводив осудність ворожби на костях
— Кинути три кості (сказав Панурґ) — було б куди ліпше і замашніше.
— Ні, — відповів Пантаґрюель. — Таке ворожбитство облудне, незаконне і геть-то неподобне. Ніколи не ворожіть. Богоненавидну книгу Як ворожать на костях скапарив во время оно ворог і триворог, сам сатана в Ахаї, що біля Бури, і перед статуєю Геркулеса Бурського непутив колись, як скрізь непутить і нині, безліч простаків, ловлячи їх у тенета. Ви самі здорові знаєте, як Ґарґантюа, мій отець, заборонив її в усьому своєму королівстві, спалив її, вкупі з гравюрами і дошками, знищив, викорінив і виполов, як дуже небезпечну заразу.
Усе, що я сказав про кості, можна сказати і про паці. Ворожба на пацях теж облуда. І не згадуйте про те, як Тиберій вправно кидав паці до Апонської криниці Геронового оракула. На ці гачки надить лукавий простацтво на його вічну згубу.
І все ж, коли вам так приспічило, хай буде по-вашому: киньте три кості на цьому самому столі. На сторінці, яку ви розгорнете, ми візьмемо вірші відповідно до суми набраних очок. Кості маєте?
— Повний черес, — відповів Панурґ. — Це ж бо бісовий листок, за твердженням, яке дає Мерлін Коккай у книзі другій De рatria Diabolorum. Якщо біс побачить, що при мені нема костей, то це все одно як ніби я не мав би при собі зеленого листка.
Панурґ дістав і кинув кості, і йому випало п'ять, шість, п'ять.
— Всього шістнадцять (сказав Панурґ). Візьмемо на розгорнутій сторінці вірш шістнадцятий. Число мені подобається, я певен, що мене чекає щось гарне. От я врубаюся в купу чортів, як вганяється куля в лаву скраклів або ядро в піхотний батальйон. Присягаюся, бісове кодло: першої шлюбної ночі стільки ж разів я шпокну мою майбутню жінку!
— Я в цьому не сумніваюся (відповів Пантаґрюель). Тільки ця клятьба на одчай душі зовсім даремна. При першому невдалому кидку ці п'ятнадцять очок дістануться противнику. А як до п'ятнадцяти додати ще одне очко, то вийде криша.
— Ага, то це ви (сказав Панурґ) так думаєте? Щоб це такого ляпсусу допустився той зух, якого приставлено чувати в моєму підчерев'ї? Невже ви бачили мене у братстві невдах? Та я зроду, зроду туди ногою не потикався. Звіть мене отцем, звіть братчиком, але не звіть невдахою. Гей, гравці, сюди!