— А що за люди (спитав я) з вами на чардаку?
— Співаки (відповів він), музики, піїти, волхви, віршомази, геоманти, алхіміки, дзиґар-майстри; усі з Квінти і везуть із собою звідти чудові, докладні рекомендаційні листи.
Не встиг він доказати, як Панурґ оприскливо і роздратовано кинув:
— Ви ж бо все робити вмієте, не поминаючи поліття і малих дітей, то чому б вам не взяти наше судно за прову і не виволокти на глибоке?
— Я про це й подумав (сказав Анрі Котіраль). Цю ж годину і цю ж мить вас знімуть із мілини.
І справді, на його розказ розіднили сім мільйонів п'ятсот тридцять дві тисячі вісімсот десять великих барабанів, безденним боком повернули до шканців і туго поперев'язували їх шкотами, прову нашого судна підтягли до їхньої корми і припнули до якірних битенгів. Потім рвицькнули так, що судно зрушило з мілини, і все це зроблено завиграшки, ніби розважаючись, бо барабанний дріб, зливаючись із шерехом жорстви і підбадьорливим моряцьким співом, здався мені таким любим, наче та музика небесних світил, яку Платон буцімто чув ночами уві сні.
Бажаючи віддячитись, ми поділилися з ними ковбасами, насипали їм у барабани сосисок і скотили до них на чардак шістдесят дві бочки вина, аж це на їхнє судно зненацька напало двоє величезних физетерів і виплеснули на них стільки води, скільки не набереться у В'єнні від Шінона до Сомюра, і ця вода залила їм усі барабани, замочила їм усі реї і прослизнула крізь коміри у плюндри. Панурґ, дивлячись на це, надпоривався з захвату і так натрудив собі косу, що вона боліла потім не менше як дві години.
— Я хотів був (сказав він) почастувати їх вином, але тут учасно пристигла вода. Прісною водою вони гребують, вони нею тільки руки миють. Зате солона водиця правитиме їм за буру, селітру, амоніякову сіль у кухні Гебера.
На цьому наша розмова урвалася, бо налетілий вихор позбавив нас змоги маневрувати стерном, і тоді лоцман упросив нас цілком здатися на нього, а самим щиро напосістися на вино, як ми, мовляв, хочемо щасливо дістатися до царства Квінти, то нам треба обходити борвій і пливти за водою.
Розділ XIX
Як ми прибули до царства Квінтесенції, Ентелехією[485] іменованого
Півдня ми обачненько обходили стороною борвій і лише третього дня, як повітря зробилося прозоріше, ввійшли, живі й здорові, до порту Матеотехнії[486], неподалік від палацу Квінтесенції.
Ступивши на берег, побачили, що арсенал охороняє сила лучників і ратників. Спершу у нас душа похолола, та це й зрозуміло, адже вони забрали у нас зброю і спитали нас гоноровито:
— Дружочки, а ви ж звідки?
— Братики (відповів Панурґ), ми туренці. Наразі ми з Франції, і аж реґнемо віддати чолом пані Квінтесенції і відвідати славне царство Ентелехію.
— Прошу? (перепитали вони). Ви сказали Ентелехію чи Енделехію?[487]
— Любі братики (відповів Панурґ), ми люди прості й недоладні, даруйте за нашу невмілу мову, зате серцем щирі й нелукаві.
— Нам важливо (сказали вони) це уточнити. З Турені у нас побувало чимало люду: всі вони, голова в голову, добрі одоробала і мовили доладу, а ось із інших країв приїжджали до нас гордії, бришкливі, наче шкоти, і як зійдуться з нами, так і скозуються, попробуй їх перебалакати. У вас у всіх стільки гулящого часу, що ви не знаєте, куди його дівати, тим-то розпатякуєте, мелете і пишете всяку ґаліматью про нашу пані царицю. Цицерон, той навіть задля цього облишив свою Республіку, і Діоген Лаертський туди ж, і Теодор Ґаза, і Аргіропуло, і Вісаріон, і Поліціано, і Бюде, і Ласкаріс, і ці всі бісові хвилозопи, яких було б негурт, якби оце тепер до них не підпряглися Скалігер, Біґо, Шамбріє, Франсуа Флері і ще якісь там свавільники. Ех, жабу б їм у вершу! Ну, а ви…
— Еге-ге, вони лестять бісам! — миркнув Панурґ.
— …ви прибули сюди не на те, щоб харамани гнути, як вони, ви без таких намислів, а тому годі про них. Арістотель, всякої філософії закладач і зерцало, є хрещений батько нашій пані цариці, і він дотепно і влучно охрестив її Ентелехією. Ентелехія — це і є її справжнє ймення. Срати ми хотіли на тих, хто назве її інакше. Хто назве її інакше, той попаде кулею в пліт. А вас — ласкаво просимо!
Вони взяли нас ув обійми. Ми дуже зраділи цьому. Панурґ сказав мені на вухо:
— Ну як, друзяко, лячно тобі було від цих стисків?
— Трохи, — відповів я.
— А мені (сказав він) було лячніше, ніж колись утікачам Ефраїмовим, коли їх убивали і топили галаадії за те, що вони вимовляли сибболет, а не шибболет. Але ж у всій Босі не вийметься такого чоловіка, який здолав би заткнути мені гузно цілим возом сіна.
Потім капітан мовчки і церемонно повів нас до царициного палацу. Пантагрюель хотів був з ним про щось перебалакати, але капітан, так до його вуха й не дотягнувшись, зажадав драбини або ж високих дибів. Але махнув рукою:
— Баста! Якби нашої пані цариці на те була воля, ми з вами зрівнялися б на виріст. І так воно й буде, як вона побажає.
На перших кружґанках трапилося нам стовковище недужників, за їхніми болячками роззосереджене: прокажені осторонь, отруєні обіч, зачумлені деінде, пранцюваті у перших лавах тощо.
Розділ XX
Як Квінтесенція зцілювала недуги музикою
У другій галереї капітан показав нам молоду Пані (хоть і мала вона, принаймні, тисячу вісімсот років), гарну, гожу, ошатну, в оточенні двораків і дворок. Капітан нам сказав:
— Зараз не час із нею говорити, ви тільки стежте, як вона діятиме. У вас там, у ваших царствах, деякі царі зцілюють певні недуги, такі, як золотуха, чорна неміч, переміжна лихоманка, зцілюють самим накладанням рук. Наша цариця гоїть від усіх болячок, не торкаючись хворих, а лише награючи їм якусь пісеньку, як до хвороби.
Він показав органчики, звуки їх творили чудеса. Вони вражали своєю дивною фактурою: рурки як палички були з касії, музична скринька з гваякового дерева, клавіші з ревеню, педалі з турбіта, клавіатура зі скамонії.
Поки ми милувалися на цей чудовий і незвичайний органчик, абстрактори, сподизатори, маситери, преґусти, табахими, хахаміми, неємоніми, рабребани, відлемами, рабієбами, реймси, розуїми, ніреїни, розени, недибими, неарими, саганими, перашими, хасаними, сарими, шотрими, аботи, амілими, ахашдарпанини, мебини, гіборими[488], мебіми, сиборими та інші старі царицині служники ввели прокажених; вона зіграла їм якусь пісеньку; вони зараз же зцілилися. Потім ввели отруєних, знов залунала царицина гра, і ті уздоровились. Те саме сталося зі сліпцями, глушками, німаками і паралітиками. Все це так і вдарило нас, ми впали ниць ніби в екстазі і захваті від всежерущого споглядання і любування тією цілющою силою, яка у нас перед очима йшла від пані цариці, і нам мов заціпило. Так ми простерті й лежали, поки нарешті вона не торкнулася до Пантагрюеля гарним букетом білих троянд, який тримала в руці, не опам'ятала нас і не підвела нас на ноги. Потім звернулася до нас із шовковими словами, з якими Парисатида вважала за потрібне звертатися до сина свого Кіра, або ж, принаймні, зі словами з шарлату.