Водячи мандрівників по монастирю, Беній Третій розповідав про ченців, а мандрівники дивилися й слухали.
Співуни носили сандалії, здорові та круглі, як озера чи ставки. Бороди вони голили, а на головах своїх вищипували волосся від тімені аж до потилиці. Обличчя затуляли каптурами, а потилиці відкривали. На поясах носили бритви, які гострили двічі на день і тричі на ніч. Ходили то задом, то передом — кому як зручніше.
Прокинувшись рано-вранці, вони взували один одного у чоботи з острогами, чіпляли на ніс окуляри й знову лягали спати.
Опівдні починали бити дзвони. А дзвони у цьому монастирі були особливі: геть усі — і церковні, і годинникові, і трапезні — підбиті найм'якшим пухом. За калатала правили лисячі хвости.
Почувши дзвони, брати Співуни просиналися, скидали чоботи, взували сандалії, сідали під церквою й позіхали, змагаючись між собою, хто найширше роззявить рота й найгучніше позіхне. Це був їхній сніданок. Потім вони ставали вервечкою й повільним урочистим походом прямували до трапезної. Співун, який очолював похід, ніс корогву із зображенням Фортуни. Другий ніс корогву із зображенням Доброчесності й кропило з Меркурієвою водою 181. Він без упину махав кропилом і мовби підстьобував ченця з корогвою-Фортуною.
Йдучи, ченці співали, тільки не ротами, а вухами, їм вторувало калатання дзвонів.
Ці звуки зливалися в незвичайну мелодію, яка пестила слух.
У трапезній Співуни опускалися навколішки біля столів, спираючись грудьми й черевами на ліхтарі. За хвилину з'являвся здоровенний товстий Санда-лисько із сиром, гірчицею та салатом.
їли брати ось що:
У неділю — кров'янку, ліверну ковбасу, маленькі ковбаски, телятину, перепілок, свинячу печінку.
В понеділок — горох із салом.
У вівторок — хліб, коржі, пироги, печиво.
У середу — баранячі, телячі, борсучі голови.
У четвер — різні юшки та гірчицю.
У п'ятницю — недостиглу горобину.
У суботу — обгризали й обсмоктували кістки.
По обіді вони читали, точніше, виспівували молитви, приправляючи їх руладами й трелями.
Решту часу вони чекали Страшного Суду і робили ось що: в неділю лупцювали один одного, в понеділок ляскали один одного по носі, у вівторок дряпали один одного, у середу забивали один одному баки, в четвер колупали один у одного в носі, у п'ятницю лоскотали один одного під пахвами, у суботу шмагали один одного батогами.
Коли вони, з ласки настоятеля, йшли кудись у справі чи просто собі погуляти, то їм під загрозою тортур заборонялося їсти рибу і м'ясо — щоб миряни бачили, які Співуни святі, благочесні, цнотливі й несхитні — справжні слуги божі!
Ввечері вони знову скидали сандалії, взувалися в чоботи з острогами, чіпляли на носи окуляри й лягали спати. Опівночі до них заходив Сандалисько; вони прокидалися й починали гострити бритви.
Мандрівники дивилися на Співунів і слухали розповідь про них з неабиякою цікавістю, а брат Жан та Панург аж дух затамували. Потім Панург підійшов до одного Співуна — худого, мов копчений біс,— і смикнув його за рукав, показавши на Епістемона:
— Співунчику, кажи лишень, хто цей чоловік? Чи не схожий він на єретика?
— Схожий.
— То що, його треба спалити?
— Треба.
— Живцем?
— Живцем.
— І що ж із ним буде?
— Помре.
— Певно, він тебе розгнівив?
— Розгнівив.
— Хто ж він, по-твоєму?
— Дурень.
— Дурень чи божевільний?
— Ще гірше.
— На що б ти хотів його обернути?
— На попіл.
— Ти вже кого-небудь палив?
— Багатьох.
— Вони теж були єретики?
— Не такі.
— І ще будеш когось палити?
— Аякже.
— А може, когось помилуєш?
— Нікого.
— Усіх палитимеш?
— Усіх до одного.
— Навіщо ото баляндраси правити з таким йолопом? — вигукнув Епістемон.— Було б із ким!..
— Та ні, бесіда цікава,— сказав Панург.— Ви завважили, як коротко, стисло й упевнено він відповідає? Дарма язиком не меле! Мабуть, він із тих, що одну вишеньку натроє ділять.
— Ручуся, що він од баранячої лопатки хіба що двічі вкусить,— докинув брат Жан.— А з кварти вина хіба що раз сьорбне. Ви ж тільки глянте, який він захарчований! Ні, цей Співун мені подобається. Я б залюбки забрав його з собою і привіз би додому. Коли б я одружився, він би забавляв мою жіночку.
— Знайшов забавника! — вигукнув брат Жан.— Та він би з неї відьму зробив! І не було б у тебе, друже Панург, путящої жінки!
РОЗДІЛ ХШІ
Про те, як Пантагрюель побував у Атласній країні, якою правив Поголос
Відчаливши від острова Сандалій, мандрівники спокійно пливли кілька днів — аж поки лоцман сповістив, що бачить попереду острів. Пантагрюель звелів пристати до нього.
На цьому острові була дивовижна країна. Називалася вона Атласною. Дерева, кущі, трави були із шовку та оксамиту. Листя з дерев не опадало ніколи, квіти теж ніколи не відцвітали.
Мандрівники здибали тут багато звірів та птахів, дуже схожих на звірів та птахів їхньої рідної Франції. Але звірі ті були із тканих килимів; вони нічого не їли й не кусалися, а птахи не співали.
Побачили мандрівники дванадцять слонів. Слони сиділи за столом і мовчки трапезували — геть-чисто як святі отці в трапезній. Це були слони-вчені, слони-музики, слони-філософи, слони-танцюристи, слони-штукарі.
Потім вони побачили носорога і двох єдинорогів. Єдиноріг — тварина незвичайна: тілом вона подібна до коня, голову має оленячу, ноги — слонячі, хвіст — кабанячий, а на лобі в неї росте довгий чорний ріг.
А ще вони побачили золоте руно, що його здобув Ясон, і хамелеона, який жив самим тільки повітрям, і трьох гідр (у кожної було сім голів), і чотирнадцять феніксів, і шкуру золотого осла, якого оспівав Апулей 182, і триста десять велетів, і сатирів, і гарпій, і пантер, і зубрів, і пегасів, і бізонів, і грифів, і рибку-прилипку, яка може зупинити великий корабель, і сфінксів, і шакалів і ментихорів, напрочуд химерних тварин: тулуб лев'ячий, обличчя й вуха людські, шерсть руда, на хвості жало — жалять вони як скорпіони,— а голос ніжний і милозвучний. Бачили катабланів; звірі ці малі, проте голова в них величезна, а очі такі отруйні, що від їхнього погляду все живе вмить конає.
А потім мандрівники побачили Середземне море. Воно розступилося, і Пантагрюель та його друзі уздріли Тритона, який сурмив у величезну мушлю, Нерея та інших морських богів і чудовиськ. І безліч риб, які літали, пурхали, танцювали, їли, дихали, думали, полювали, воювали, мирилися, торгували, гралися й пустували.