— Ну що ж, поділимо — то й поділимо,— відповів папі дуль.
— Ні краще, поділимо так,— провадив біс.— Те, що під землею, забираю я, а те, що зверху, забираєш ти. Моя воля — закон: адже я — біс давнього й шляхетного роду, а ти — селюк та й годі. Отже, мені — корінці, а тобі — вершечки І Затямив? Ти коли врожай збиратимеш?
— У липні.
— Отоді я й прийду до тебе І А тим часом побіжу дражнити, під'юджувати ченців та інших крутіїв і облудників. А ти працюй, працюй! Ну, бувай!
У липні, як і нахвалявся, біс прийшов на папідулеве поле із гуртом своїх приятелів.
— Ну, як урожай? — спитав він папідуля.— Щедрий чи бідний? Є чим ділитися?
— Є! — відповів той.— Ділитися то й ділитися! Він викосив пшеницю, обмолотив, провіяв, висипав
добірне зерно у мішок та й поніс продавати.
Біс із своїми приятелями викопали корінці, натоптали мішок і теж подалися на ринок.
Папідуль вторгував за пшеницю добрі гроші і склав їх у старий чобіток, що висів у нього на поясі замість гамана.
А біс не продав нічогісінько. Ще й сорому набрався — базарувальники зняли його на кпини.
— Ну, обдурив ти мене! — сказав біс папідулеві.— Та вдруге вже не обдуриш — не сподівайся!
— Схаменіться, пане! Ви ж самі сказали: вам належить те, що під землею. Як по правді, це ви хотіли мене обхитрувати. Побачили, що я зерно в землю кидаю, то й подумали, що все те зерно вам дістанеться. Проте ви ще недовго по землі ходите, то багато чого й не знаєте. Зерно, в землю кинуте, гниє, гине, але з нього виростає колос, повний нових зерен. З одного зерна — цілий колос!.. Ви самі вибрали гірше, на себе й нарікайте.
— Ну, годі вже, годі! Краще скажи, що ти тепер сіятимеш?
— Ріпу,— відповів папідуль.
— Чудово! Дивись же, засій усе поле густенько. А я пильнуватиму, щоб град на нього не падав, щоб вітер над ним не віяв. Тільки затям собі: тепер я заберу те, що буде зверху, а ти — те, що в землі. Ну, бувай! Піду спокушати єретиків. Кажуть, їхні душі, коли їх на жаринах підсмажити — смачнюща штука! А в пана сатани саме живіт болить. Пообідає добре — я йому ці душі подам,— то й недуга враз минеться.
Коли наспів час збирати врожай, біс із своїми приятелями як уродилися на полі. Прискочили та й кинулися до ріпи — зрізати бадилля. Впоралися хутенько, склали бадилля в мішок і подались на ринок.
А папідуль повикопував із землі здоровенні ріпки й теж насипав повний мішок. Завдав його собі на плечі та й пішов продавати.
Біс, певна річ, не продав бадилля, а папідуль швидко спродався й мав чималий зиск.
Базарувальники знову здійняли біса на сміх.
— Вдруге ти мене в дурні пошиві — вигукнув біс.— Така досада, така біда! Хай тобі грець із твоїми врожаями! Краще влаштуймо змагання — будемо один одного дряпати. Хто кого передряпає — той і переможець, той нехай і забирає собі поле! Ну, а зараз мені ніколи. Я дуже кваплюся. Піду по світах — ченців у гріх уводити. Та "й не тільки ченців — усіх святих отців, адвокатів, сутяг та інший неправедний люд... Повернуся за тиждень. Ну, начувайся, селюче! Я тебе так подряпаю, що ти забудеш, на якому світі живеш! Моє буде поле — я цього певен!
Нема папідулеві ради — пристав він на бісову умову.
Прийшов додому сумний, аж чорний. Жінка, на нього глянувши, злякалась — чи, бува, не обікрали? Дивиться — ні, чобіток із грішми висить на поясі.
— Чому ти такий понурий?— спитала вона.
— Як же мені не журитися! — тяжко зітхнув папідуль.— Біс примусив мене з ним змагатися — дряпа-тись. Хто кого передряпає, тому й відійде поле. Звісно ж, він переможе! А ми з тобою голодною смертю помремо.
— Не журися, чоловічеі — мовила жінка.— Я зроблю так, що вам не доведеться дряпатись.
— Таке скажеш! Це ж біс — не хто інший! Як я можу відмовитися? Адже він мене покарає!
— То вже не твій клопіт! Я його обкручу навколо пучки! Тільки ти не втручайся. Сама впораюся.
Жінка зарізала барана, вибрала з нього тельбухи і сховала їх.
Ми припливли на острів саме того дня, коли мало відбутися змагання. Папідуль рано-вранці висповідався, причастився і, як нараяв йому священик, пірнув у купіль. Отут ми його й побачили.
Коли священик розповідав про цю приключку, до каплиці вбіг якийсь чоловік і сказав, що жінці таки вдалося обдурити біса.
Ось як це було.
Біс прибіг під папідулеву халупу, постукав і гукнув:
— Гей, чоловіче! Нумо змагатися! Подивимось, у кого кігті гостріші! Мерщій!
Він ускочив у халупу. Папідуля там не було, а на долівці лежала жінка й жалісно стогнала.
— Де твій чоловік? — спитав біс.
— Хіба я знаю, де цей паскудник, де цей душогубець? — відповіла жінка крізь сльози.— Та він зі світу мене звів! Ой, як болить! Як пече! Ой, лиха та нещаслива моя доля!
— Що ж він утнув? — спитав біс.— Кажи, не бійся! А я вже з ним за все поквитаюся! Затямить він це змагання, на все життя затямить! Де він? Чуєш, жінко, де він?!
— Ох-ох-ох! Це ж він сьогодні має змагатися з бісом! Вони будуть дряпати один одного! І що ж він придумав? Вирішив на мені попробувати! Дряпнув раз одним пальцем по животу — і всі тельбухи випали! Ось вони! Отож я лежу і смертоньки чекаю! Ох-ох-ох!
Вона показала бісові баранячі тельбухи.
— А зараз він у кузні — гострить нігті. Ох, і шкода ж мені біса! Пропаде, сердега безталанний!.. А чи не ви, часом, той біс? То тікайте звідси, поки живі та цілі! Тікайте, поки мій чоловік не повернувся!
Побачивши тельбухи, біс страшенно злякався і, як опечений, вискочив з халупи.
— Цур йому! Пек йому! Не буду я з ним змагатися! Хай забирає собі поле і, про мене, вдавиться ним! — вигукував він, біжачи.
Вислухавши цю цікаву й кумедну оповідку, мандрівники попрощалися з папідулями й подалися в гавань. Там посідали на кораблі й хутенько відчалили від нещасного острова Папідулії.
Добрий Пантагрюель подарував злиденним паїїіду-лям вісімнадцять тисяч золотих екю.
РОЗДІЛ XXXI
Про те, як Пантагрюель прибув на острів Папоманію
Мандрівники пливли день, пливли ніч, а вранці побачили благословенний острів Папоманію. Тільки-но вони кинули якір, як до Пантагрюелевого корабля підплив човен, у якому сиділо чотири чоловіки. Один був одягнений як чернець, але в закаляних чоботах і сам брудний, мов свиня. Другий убраний сокольничим, з ловецькою рукавицею на руці і з пташиним опудалом на пальці. Третій, схожий на судочинця, тримав у руках торбу, напхану паперами — певно, доносами, наклепами, скаргами та повістками. Четвертий у гарних полотняних штанях; на поясі у нього висіли корзина та ніж — геть-чисто орлеанський виноградар!