— Ну, то не одружуйтесь.
— Воно-то так... А що, як я, боронь боже, занедужаю? Нікому буде мене доглядати! То лікарі враз із світу зведуть. Ні, краще одружитися.
— Ну, то й одружуйтесь. Благословляю!
— А що, як жінка зрадить мене, коли я лежатиму недужий? А що, як знущатиметься з мене, а потім іще й обчистить? Тоді хоч тікай з дому світ за очі!..
— Краще не одружуйтесь.
— Краще-то краще, але ж тоді не буде в мене законних дітей — синів і дочок,— яким я передав би свій герб та ім'я, яким заповів би свою маєтність і спадкову, і надбану... Раками присягаюся: одного чудового дня я надбаю неабияке багатство, ще й ренту добру матиму!.. Нікому буде мене розраджувати в клопоті-турботі, нікому втішати в журбі-тузі — так, як щодня ви розраджуєте, як щодня втішаєте любого вашого батечка Гаргантюа...
— А бодай вам! Одружуйтесь!
— Лишенько, ви мене зовсім з пантелику збили! То "одружуйтесь", то "не одружуйтесь"!
— А чого ж би ви хотіли? — вигукнув Пантагрюель.— Хіба тут угадаєш? Одні, одружившись, знаходять щастя, інші — горе. До того ж, я не знаю, кого ви хочете брати. Як путяща жінка — беріть, як непутяща — не беріть. О, мені сяйнуло! Треба поворожити! Ну, хоч би на віршах великих поетів — Овідія чи Гомера. А втім, і тут напевне не вгадаєш.
— Чого ж тоді ворожити на тих поетах? — знизав плечима Панург.— Краще вже кісточки розкинути.
— Та й на кісточках ворожба не дуже правдива,— зауважив Пантагрюель.
— А що ж тоді певне й правдиве?
— Сни! Тільки не всі сни пророчі, а ті, що сняться тоді, коли Аврора — вранішня зоря — розсіє нічний морок. І ще — як ви хочете, щоб вам наснився віщий сон, то напередодні зречіться всіх земних почуттів: кохання, ненависті, надії, страху. І — не забудьте! — не можна на ніч наїдатися. Повечеряйте кількома солодкими грушами, сливами, вишнями, двома-трьома яблуками, та й годі.
Панург зробив усе так, як радив Пантагрюель.
Наступного ранку він знову прийшов до нього. В Пантагрюеля саме сиділи Епістемон, брат Жан-Нищитель, Понократ, Евдемон та Карпалім.
Панург повідав, що йому приснилася молода дружина, дуже гарна, привітна й весела. Вони .з нею любо гомоніли й милувалися. А потім раптом дружина приставила йому до лоба ріжки. І враз обернулась на сову, а він, Панург, на бубон.
Панург та його друзі стали думати-гадати, що цей сон означає. Кожен тлумачив його по-своєму, і ніяк не могли дійти вони згоди.
Панургові врешті урвався терпець, і він сказав:
— Ой, біда! Бачити я всіх вас бачу, а що ви кажете — не чую. Це тому, що я страшенно хочу їсти. Адже голодне черево нічого не чує! Я ж сьогодні не снідав і вчора не вечеряв! Брате Жан, ходімо снідати! Коли я добряче поснідаю, то часом і без обіду можу перебути. Але без вечері — ні! Як це можна не вечеряти? Природа сотворила день, щоб ми трудилися, міцнішали, дужчали. І щоб нам було легше й зручніше, подарувала свічку — тобто мовби каже: "Любі й хороші мої дітки! Годі працювати! Незабаром настане ніч. Тож час вам підживити свої сили м'яким запашним хлібом, добрим вином, смачними стравами. А потім лягайте спати! Вранці прокинетесь веселі та дужі і з великою охотою станете до праці". Це розумів навіть той добрий папа, який увів піст — до третьої години пополудні. А вже після цього — їж скільки влізе! Колись рідко хто обідав — хіба що ченці та каноніки. Та їм же тільки й діла, бо що не день — то свято. Сідали до столу, навіть настоятеля не підождавши. А вже за столом, як запихаються, ладні чекати скільки завгодно. І вечеряли так само. І тепер звичай такий самий... Та що тобі, брате Жан, розказувати — ти сам це добре знаєш... Ну, то ходімо, не барімося! Мені вже живіт до спини підтягло. Конче треба натоптати його хлібом, зайчатиною, а тоді ще й солоненьким "ратаєм".
— Он ти про що! ^— засміявся брат Жан.— Оце вже заспівав по-монастирському. "Ратаєм" ченці називають бика, який тягне рало, точніше, тяг його. З нього варять смачнющу юшку. Варити п треба дев'ять годин. Тож ченці, перше ніж іти до утрені, чимчикують до святої каплиці (так вони називають монастирську кухню) і ревно клопочуться, щоб юшка була вчасно приставлена до вогню. Частенько самі й вогнище розпалюють. Адже .<ратай" повинен уваритися й упріти: так він і для зубів м'якший, і для піднебіння солодший, і для черева ситніший. Смачно й ситно попоїсти — єдина мета і спонука мешканців монастирів. Ченці — їй же богу! — їдять не для того, щоб жити, а живуть для того, щоб їсти. Вони певні, що тільки для цього і на світ з'явилися. Ходімо, Панургу! До столу.
— Ах ти ж мій любий ченчику, хитрунчику ти мій! — вигукнув Панург.— Ходімо! І ви всі з нами!
Аж тут обізвався Епістемон:
— Осягнути, передбачити, розпізнати й проректи чужу біду — це вміє кожен, всі люди на це годні. А проректи, розпізнати, передбачити й осягнути біду власну мало хто годен. В Езопових <Притчах" про це мовиться так: людина приходить на світ цей із саквами: спереду в них напхані чужі лиха та похибки — тож вони в людини завжди перед очима. А власні лиха й похибки напхані ззаду, тож бачать їх тільки ті, кого сподобив на це господь.
РОЗДІЛ XVI
Про те, як Панург ходив до Панзуйської віщунки, до славнозвісного ворожбита Гер-Тріппи, до знаменитого паризького блазня Жоана
Коли вони поснідали, Пантагрюель мовив до Панур-га:
— Бачу, Панургу, ви й досі вагаєтесь: одружуватись вам чи не одружуватись. То поїдьте в Панзу — там живе стара віщунка. І Епістемон хай їде з вами.
Панург та Епістемон посідали на коней і вирушили в путь. їхали вони три дні, поки добулися до віщунки. Це була стара-престара баба, зморшкувата, беззуба, худюща, скарлючена мало не до землі, вдягнена в лахміття. Жила вона у вбогій халупі.
Віщунка саме варила юшку з зеленої капусти, кісточок старого бика і зжовклого сала.
Вона спершу не хотіла й говорити з прибульцями, та завбачливий Панург піддобрив її шістьма копченими телячими язиками, горщиком каші, баклагою вина і гаманцем з блискучими золотими. Прийнявши такі щедрі дарунки, віщунка згодилась поворожити Панургові.
Ворожила вона довго. І фартухом накривалася, і дерев'яний черевик з ноги знімала, і прядку крутила, і веретено обертала, і вогнище мітлою замітала, а потім кинула туди пів-оберемка вересу й суху лаврову гілку. Здвигала йлечима, ворушила пальцями, плямкала й жувала губами, мов мавпа, що їсть раків. Зненацька вона щось крикнула не своїм голосом і якоюсь химерною мовою. У Панурга та Епістемона аж мороз поза шкірою пішов.