Рано-вранці на головному майдані зібралося мільйон вісімсот п'ятдесят шість тисяч одинадцять чоловік.
— Оце стільки охочих! — вигукнув Пантагрюель, побачивши величезну юрбу.— Як це мені втішно! Ну, друзі, ходімо! Присягаюся — ви не пошкодуєте!
Амавроти поставали в лави й рушили слідом за Пан-тагрюелем, Пднургом, Евсфеном, Епістемонода і Карпалімом.
Проте Пантагрюелеві не довелося воювати країну
Дипсодію. Дипсоди, ледве його побачивши, закричали, що вони здаються на його ласку, й кинули Пантагрюелеві до ніг ключі від усіх міст.
А тепер вернімося на часинку до короля Анарха, якого Пантагрюель подарував Панургові.
Панург сушив собі голову тим, до якого б діла приставити короля,— аж поки згадав: Епістемон недавно розказував, що в Єлісейських полях 91 земні королі, царі й багатії заробляють собі на прожиття простим, ба навіть низьким ремеслом.
Приміром, Александр Великий латає старі штани, Ксеркс торгує на вулицях гірчицею, Ромул — сіллю, Нума — цвяхами, Сціпіон Африканський — винною гущею, Газдрубал — ліхтарями, Ганнібал — яйцями, Клеопатра — цибулею, папа Юлій — пирогами, папа Боніфацій Восьмий — тасьмою, папа Микол ай Третій — папером.
Юлій Цезар і Помпей смолять кораблі, Камілл шиє сандалії, Сулла став поромником, Кір — скотарем, Фемістокл — склярем, Брут і Кассій — землемірами, Демосфен — винарем, Ціцерон — грубником, Артаксеркс — мотузярем, Еней — мірошником, Одіссей — косарем, Нестор — рудокопом, Пріам — ганчірником, Антонін — прислужником, Лукулл — кухарем, Юсті-ніан — іграшкарем, Гектор — посудником, Нерон — вуличним скрипалем, Ясон — дзвонарем, Антіох — сажотрусом, Гортензія — пряхою, Метабрюна — пралею, Лукреція — господаркою заїзду...
Ось що цікаво: ті, хто були на землі володарями, правителями, вельможними панами, на тому світі ледве животіють, нидіють і хто тільки хоче ними попихає. Зате бідняки, а також усі гнані й знедолені там, у Єлісейських полях, купаються в розкошах, карають і милують кого самі схочуть.
Хоч би Діоген: ходить у пурпуровій тозі, в правій руці тримає берло. Александр Великий полатав йому штани, однак не вгодив, тож Діоген відлупцював його дубцем — і Александр покірно стерпів наругу.
Епіктет, вичепурившись, як дженджик-француз, від ранку до вечора бенкетує з дівчатами в холодку під деревами, а біля нього на шовковій траві лежить величезна купа золотих екю. Кір повернувся додому щасливий, але вночі гроші вкрали злодюжки, а поміж них — Александр Великий та Дарій...
Найгірше ведеться на тому світі лихварям. День і ніч бабраються вони в багнюці, шукаючи іржаві шпильки та цвяхи, а потім продають їх. Та які там гроші можна вторгувати за той непотріб! За цілий рік — кілька деньє... Дивно навіть, чим вони й живі — адже сидять голодні по три тижні, а то й більше. Проте сподіваються, що одного чудового дня вони знову збагатіють. І сміх, і гріх!..
Недовго думаючи, Панург надів на короля Анарха блакитний камзол із товстого полотна,— хай усі знають, що король цей — йолоп і ненависник,— морські штани, синю шапочку з двома каплунячими перами і синій пояс у зелену смужку. Потім роззув його й повів до Пантагрюеля.
— Чи ви знаєте це опудало? — спитав він.
— Ні, вперше бачу,— відповів Пантагрюель.
— Таж це король АнархІ А я надумав зробити з нього порядного й статечного чоловіка. Всі ці вражі королі тільки й уміють, що чинити зло людям, задля власних примх — дурних, жорстоких і свавільних — збурювати світ війнами. А я хочу, щоб він навчився якогось гарного й корисного ремесла... О! Навчу-но його торгувати зеленою підливою! Ану, паскуднику, гукай: "Кому зеленої підливи? Кому?*
Король покірно вигукнув:
— Кому зеленої підливи? Кому?
— Не так! — невдоволено мовив Панург.— І цього ти не вмієш! Хрипиш, як стара катеринка!
Він узяв Анарха за вухо та й почав крутити, приказуючи:
— Ану ще разі Іще!
— Кому зеленої підливи? — вереснув Анарх.— Кому?
— Молодець! Уже краще! І пелька, й горлянка, нівроку, здорові... Отепер, коли ти вже не король, почнеш жити по-справжньому, по-людському! Бо, бачу, люди з тебе будуть!
Панург як у воду дивився. З Анарха вийшов чудовий продавець зеленої підливи. І готував цю підливу він сам. Виходила вона в нього дуже смачна, люди охоче її купували й прихвалювали Анарха.
А Панург і далі ним клопотався. Не минуло й двох днів, як він оженив Анарха на підтоптаній, але меткій і бадьористій молодичці, ще й грошей дав на вінчання та на весільний бенкет. Гарно пригощали на цьому бенкеті: вареними баранячими головами, смаженою свининою з гірчицею та тельбухами з часником. Гості танцювали під скрипку, на якій грав сліпий музика.
Послав Панург і Пантагрюелеві весільного частування — аж п'ять возів. Пантагрюель геть усе поїв і заслаб на живіт; довелося лікарів викликати, і вони, дякувати богові, його відволодали.
Видужавши, Пантагрюель подарував молодятам будиночок на тихій вуличці та кам'яну ступку — товкти цибулю та різні присмаки на підливу. І стали вони жити своєю працею — Анарх продавав підливу, а дружина господарство обходила.
Щоправда, згодом дійшов до мене поголос, що дружина Анархом попихає, навіть б'є його, а він усе терпить, не лає и, не сварить і пальцем не чіпає.
РОЗДІЛ XV
Про те, як Пантагрюель перебрався в Дипсодію,
як подарував Панургові замок
і як Панург з'їдав свій хліб ііце на пні
Ставши володарем Дипсодії, Пантагрюель перш за все поселив там величезну колонію своїх співвітчизників — понад дев'ять мільярдів чоловік: усіляких ремісників і навчителів усіх вільних наук. Зробив він це не тільки тому, що Утопія була надто залюднена і в ній тісно було жити, і не стільки через те, що в Дипсодії 'земля добре родила,— а щоб розвинути, прикрасити й збагатити цей пустельний край. Та головне — він хотів виховати у дипсодів почуття обов'язку і звичку до послуху. Правити в цьому за приклад і мали його спів-вітчизники-утопійці, давні та вірні його підданці. Вони не знали й знати не хотіли, не визнавали й визнавати не хотіли, не шанували й шанувати не хотіли ніякого іншого володаря, крім Пантагрюеля. Вони іще немовлятами, з материнським молоком всмоктали лагідність і згідливість його правління й відчували це протягом усього свого життя. Отож Пантагрюель знав напевне: хоч куди закине їх доля — вони скорше зречуться життя, ніж бодай у чомусь ослухаються чи бодай чимось зрадять свого володаря. І такі самі будуть їхні діти та діти їхніх дітей. І вірність цю та послух переймуть від них народи, що їх Пантагрюель приєднає до своєї держави.