Присудити відповідача постачити сіна та клоччя — як затичку для дірок у горлянці, що їх проточили слимаки, пропущені через вушко від голки!
Судові витрати не сплачувати!
Позивачеві й відповідачу помиритися й знову міцно подружити!
Був цей присуд такий мудрий, що і Плазуван, і П'янюго сприйняли його з невимовним захватом, а всі державники, вчені та й сам король знепритомніли — так були приголомшені. Бо від часів потопу такого не бувало і ще тринадцять ювілейних років '! не буде, щоб і позивач, і відповідач раділи судовому вироку. Державники, вчені та король три години лежали ні живі ні мертві. Тоді до суду притягли кілька барил оцту й трояндової води, розтерли бідолах, і вони .нарешті повернулися до тями.
Після цього випадку парижани казали:
— Наш Пантагрюель — наймудріший та найучені-ший муж! Самому Соломонові з ним не зрівнятися! О, ми щасливі, що Пантагрюель живе у нашій країні, в нашому місті!
Йому запропонували високі й почесні посади — голови суду й доповідача,— та Пантагрюель, люб'язно подякувавши, відмовився. Він сказав, що в Парижі йому й так добре ведеться і що нічого йому від міста не треба. Хіба що кілька кухв вина...
Його волю з великою радістю вволили. Пантагрюель запросив усіх своїх друзів на щедре частування. За столом, як дорогий гість, сидів і Панург.
РОЗДІЛ VI
Про те, як Панург утік з турецького полону
Коли всі вже наїлися, Пантагрюель сказав:
— Друже Панург, ви обіцяли розповісти, як утекли з турецького полону. Ми б залюбки зараз вас послухали.
— Чого ж не розповісти? Розповім усе як було, по правді,— відповів Панург.— Турки, кляті бусурмани, надумали зготувати з мене печеню. А що я худий, як тріска, то вони нашпигували мене салом, а потім наштрикнули на рожен і почали смажити живцем. Що було мені робити? Єдине — благати господа про порятунок. Отож я й став волати: "Господи, помилуй менеї Порятуй від мук, на які прирекли мене ці нечестивці за те, що я не зрікся закону твого!"
Аж раптом чую — рожен більше не обертається. Глядь — а кат мій, кухар, закуняв! Недовго думаючи, я вихопив зубами із вогнища головешку за необго-рілий кінець і кинув її кухареві на коліна. Вихопив іще одну головешку і жбурнув під ліжко, на якому лежав солом'яник. Солома зайнялася, загорілося ліжко, потім підлога. Кімната сповнилася ядучим димом.
Тут кухар, якому головешка добряче попекла коліна, скочив, підбіг до вікна й зарепетував: <Пожежа! Пожежа!" Тоді підбіг до мене й заходився розрізати мотузки — хотів кинути мене у полум'я.
Тим часом паша — він саме прогулювався з друзями по вулиці — почув крики кухаря і винюхав запах диму. Він кинувся до будинку — рятувати добро.
Вскочивши в кімнату, паша схопив рожен зі мною і враз заколов ним кухаря.
Коли паша витяг з мене рожен, я впав на підлогу, але майже не забився — сало, яким мене нашпигували, пом'якшило удар.
А паша, бачачи, що будинок його горить і пожежу гасити нікому, став прикликати на поміч бісів.
Тут у мене жижки затрусилися. "Як басаврюки сюди нагодяться, мені кінець! — подумав я.— Адже я нашпигований салом, а вони ж, клятенні, до сала дуже ласі! Вмегелять мене і не вдавляться!"
Та доля наді мною зласкавилась — жоден із бісів не з'явився.
Паша, дивлячись, як палає його будинок, з розпачу вирішив сам себе вбити. Схопивши рожен, він тицьнув себе в груди. Та рожен був тупий — паша навіть не поранився.
Тоді я сказав:
— Пане, ви тільки марнуєте час! Цим рожном хіба що жаб колоти! Поранитеся — вам же буде гірше, самі себе до скону на тортури присудите: адже біля вас ходитимуть кати-лікарі. Як хочете, я вам прислужуся — вб'ю вас, і то так швидко, що ви й оком змигнути не встигнете. Мені це не первина — багатьох уже порішив,— і ніхто не ремствував. Навпаки — кожен ще й дякував!
— Вбий мене швидше, благаю! — вигукнув паша.— За це я подарую тобі гаман грошей! Ось він! У ньому, крім золотих, є ще й рубіни та діаманти...
Тут Панурга перепинив Епістемон, спитавши:
— Де ж ті самоцвіти?
— Далеченько — звідси не побачиш! Якщо тільки вони взагалі ще є. Як казав наш паризький поет Війон: <А де ж отой торішній сніг?" 72
— Розповідайте далі, Панургу,— мовив Пантагрюель.— Як же ви обійшлися з пашею?
— От вам святий хрест, що кажу щиру правду! — відповів Панург.— Я міцно зв'язав йому руки й ноги, в рота засунув затичку, настромив його на рожен і розклав під ним вогонь. А сам схопив гаман, дротик, що висів на стіні, та й кинувся навтіки.
Вулиця, на яку я вибіг, уже кишіла людьми — вони примчали гасити пожежу. Коли побачили мене, обсмаленого й попеченого, їх узяв жаль. Вони облили мене холодною водою — і враз мій біль ущух,"я наче на світ народився.
Потім турки принесли мені попоїсти. Та якийсь миршавий горбань заходився висмикувати з мене сало. Тож я так уперіщив його дротиком по пальцях, що йому вогні в очах засвітилися.
Поки турки метушилися біля мене, зайнялося дві тисячі будинків. Завваживши це, один із турків крикнув: "Наше місто горить, а ми тут час гаємо!" І вони помчали кожен до свого дому — рятувати майно. А я
побіг до міської брами і за кілька хвилин був уже в полі.
Любо було дивитися, як палає бусурманське місто! Та недовго я тішився. Налякані пожежею, в поле вихопилося шістсот — ні, не шістсот! — тисяча триста одинадцять собак, здорових і малих! Почувши дух смаженого м'яса, вони кинулись на мене. "Ну, тут мені й смерть! — подумав я.— Зараз розірвуть!" Аж раптом згадав — я нашпигований салом! І став я витягувати сало зі свого тіла та жбурляти його собакам. Собаки метнулися до сала, враз про мене забувши. Поки вони гризлися, я накивав п'ятами. І так стало мені гарно на душі! Так весело! Слава рожнові, славаї
РОЗДІЛ VII
Про вдачу і звички Панурга
Панургові було років тридцять п'ять. На зріст ні високий, ні низький; лице довгасте, з горбкуватим, схожим на руків'я бритви носом. Обходженням був ґречний.
Він слабував на особливу недугу, про яку за тих часів казали:
— Кишеня і гаман порожні — недуга незціленна!
Такий уже Панург уродився, такий і вдався. А втім, він умів добувати гроші шістдесятьма трьома способами.
Найчесніший і найбезпечніший із них — крадіжка. А ще був Панург першорядний шалапут, пройдисвіт, гультяй і махляр — таких і в Парижі вдень зі свічкою треба шукати.