РОЗДІЛ XVII
Про те, як Гаргантюа звелів побудувати для брата Жана Телемський 50 монастир
Один тільки брат Жан залишився без подарунка. Гаргантюа хотів був наставити його абатом у Сейї, проте чернець відмовився. Гаргантюа запропонував йому іще дві обителі, а як хоче, то й більше,— та брат Жан знову відмовився. Він сказав, що не бажає бути настоятелем.
— Я сам собою керувати не годен, а вже іншими — й поготів! — докинув він.— От якби ви дозволили мені побудувати такий монастир, про який я мрію!
— Охоче дозволю, любий мій брате Жан! — вигукнув Гаргантюа.— Я подарую вам Телемські землі — аж до Луари,— тож і будуйте свій монастир.
Чернець сказав, що хоче заснувати монастир, не схожий ні на який інший.
— Чудово! — зрадів Гаргантюа.— І я дам вам першу пораду: цей монастир не треба обводити муром, як усі інші.
— Саме про це я й думав! — весело відгукнувся брат Жан.— Адже за муром — мов у катівні.
— Якщо до наших монастирів заходять жінки,— провадив Гаргантюа,— всі дивляться на них, наче на якусь прояву, а потім змивають підлогу там, де вони стояли.
— В моєму монастирі такого не буде,— мовив брат Жан.— Не жінок я гнатиму геть, а ченців і взагалі всю святенницьку братію — більшої-бо погані на світі немає.
— В монастирях усе розмірене,— вів далі Гаргантюа,— розписане й розлічене по годинах. Тож хай у
З*
67
вашому буде інакше. Хай там не буде жодного годинника, а всі справи робитимуться тоді, коли їх треба й зручно робити. Лічений час — це втрачений час, хіба ні? Не бамкання дзвону повинне правити людиною, а ясний розум і здоровий глузд. Слухайте далі, брате Жан. В наші монастирі постригаються самі лиш кульгаві, горбаті, кривоокі, неоковирні, дурні або ж причинні жінки, а чоловіки — самі лиш худорідні, шмаркливі, гугняві, ліниві. Не беріть таких до свого монастиря! Хай до вас ідуть тільки молоді, здорові й гарні юнаки та юнки. Хай вони навчаються всіляких наук, читають мудрі книжки, грають на музичних інструментах. І дозвілля хай гарно проводять — у забавах, веселих розвагах. А схочуть залишити монастир — хай собі йдуть. Хто забажає стати мирянином, хай ним стане.
— Саме про такий монастир я і мріяв,— сказав брат Жан.
На спорудження та впорядкування монастиря Гаргантюа дав братові Жану два'мільйони сімсот тисяч вісімсот тридцять один чдовгорунний баран"51 і річний прибуток з річки Діви 52— три мільйони триста тридцять вісім тисяч екю. На утримання монастиря він виділив на кожен рік два мільйони триста шістдесят дев'ять тисяч п'ятсот чотирнадцять ноблів 53 з ви-карбуваною на кожній монеті трояндою.
Монастир збудували шестикутним. На кутах височіли величні круглі вежі однакової форми й товщини. Чудова то була споруда! Мала вона сім поверхів разом із підвалами. Стіни потиньковані фландрським гіпсом, дах аспідний54. На карнизах стояли позолочені статуї людей і тварин. Ринви розцяцьковані золотом і вкриті емаллю. Вони спускалися в широкі риштаки, які сягали річки.
У монастирі було дев'ять тисяч тридцять два покої. Всі вони виходили у величезну залу; до зали вели прегарні сходи, такі широкі, що шестеро списоносців, ставши поруч, могли вільно зійти нагору зі списами напереваги.
Між вежами по праву руч була бібліотека. По ліву руч — світлиці для дівчат. Перед ними — театр і водозбір, а також лазні із запахущою смолистою водою.
В інших покоях жили юнаки. Були там чудові круж-ганки, розмальовані фресками, які зображали подвиги античних героїв та великі історичні події.
Понад річкою розкинувся розкішний парк із лабіринтом посередині, а біля самого монастиря — сад, у якому росли чудові фруктові дерева: яблуні, груші, сливи, вишні, черешні, персики. І тут же був іще один парк, де водилася сила-силенна звірів.
На північ од замку текла річка Луара.
Юнаки та дівчата жили весело й дружно. В них було заведено: всі роблять те, що забажає одне з них. Хтось казав: <Почитаймо> — і всі розгортали книжки. Хтось казав: "Пограймо!" — і всі брали в руки інструменти. А як хтось казав: <Погуляймо!> — то всі гуртом ішли в парк, у сад, на берег річки, гуляти й веселитися.
Всі полюбляли їздити на лови. Дівчата їхали верхи — із соколом чи яструбом на руці.
Всі юнаки й дівчата вчилися. Всі вміли читати, писати, всі знали по п'ять, а то й по шість мов, всі співали, всі складали вірші.
Всі жили не за усталеними правилами, приписами, законами, а керуючись тільки доброю волею та бажанням. В їхньому статуті було одне-єдине правило: <Роби, що бажаєш". Бо люди шляхетні, порядні, вільні й освічені здебільшого обдаровані хистом і силою, які повсякчас спонукають їх на добрі діла і відвертають від безглуздих та ницих вчинків. Цю свою силу вони називають честю. А коли їх душить і гнобить підле насильство чи принука, то все своє шляхетне завзяття вони спрямовують на те, щоб скинути ярмо. Адже всіх людей споконвіку вабить те, що заборонено, і жадають вони того, в чому їм відмовлено.
О, я мало не забув про загадку, викарбувану на мідній дошці, яку знайшли під підмурком Телемсько-го монастиря. Ось вона:
О люди, сниться щастя вам земне — Збудіться й серцем слухайте мене! Коли вже вірите, що па ночах За рухом зоряним у небесах Спроможний розум відгадать людський, Що станеться на світі в час близький, Адже йому небесне провидіння, Бува, дарує незвичайне вміння,— Це стверджують нам книги мудреців,— Збагнути долю й суть нових віків, То я відкрию тим, хто слухать хоче,
Скажу — наступної зими уроче
В цей край, де ми живемо, прийдуть люди
Такі, що їх чомусь гнівить повсюди
І відпочинок, і веселий сміх,
Які, вважаючи все те за гріх,
Спокусять знатних і простих людей,
Від чого й розбрат поміж них піде.
Коли вже хтось за будь-яку ціну
Дорогу їхню вибере одну,
Вони ж із ним посварять родичів
І друзів, котрих він раніш любив;
Нащо вже рідний син, а злом багатий,
Не побоїться проти батька йти,
І навіть благородні владарі
Побачать, як сяйнуть мечі вгорі,
Бо їх підлеглі в лиховісну пору
Обов'язок забудуть ї покору;
Бо всім по черзі суджено давно
Спливати вгору чи то йти на дно.
І все змішається, не стане згоди,
А буде стільки сварок, лиха й шкоди,
Що гіршого історія не знала,