Коли Хвальконю поїхав, чернець оддав назад Грангузьє подаровані гроші й мовив:
— Мосьпане, зараз не час дарувати такі гроші. Почекаємо, поки настане кінець війні — адже хто його знає, як воно буде. Гроші — це м'язи війни. І коли їх немає чи обмаль, лишається одна-єдина опора: відвага бійців. Щоправда, і вона часто-густо творить чудеса. Однак краще все-таки мати й добрий припас.
— Хай буде по-вашому,— відповів Грангузьє.— Та коли ми замиримось, я винагороджу і вас, і всіх моїх інших підданців-ратників. За мною не пропаде...
По недовгім часі до Грангузьє прибули посланці тридцяти володінь, що межували з його землями.
— Ми знаємо, як ви, вельмиповажаний добродію, потерпіли від пікрохольців,— сказали вони.— Отож, як добрі ваші сусіди й незрадливі друзі, пропонуємо поміч: вояків, зброю і гроші. .
Ми дамо вам сто тридцять чотири мільйони золотих екю, п'ятнадцять тисяч латників, тридцять дві тисячі вершників легкої кінноти, вісімдесят дев'ять тисяч пи-щальників, сто сорок тисяч вільних стрільців. А зі зброї — одинадцять тисяч двісті гармат, звичайних і подвійних, василісків і спіролей.
Дамо також сорок сім тисяч копачів.
Платнею та харчами ми будемо постачати все це військо шість місяців і чотири дні.
Зворушений Грангузьє красно подякував посланцям і мовив:
— Я поведу війну так, що не доведеться відривати від діла аж стільки людей. Хай вони працюють на мирних ланах, вирощують сади й виноградники. Хай учать і виховують дітей.
І Грангузьє став збирати своє військо. Зібрав шістдесят шість тисяч піхотинців, двадцять шість тисяч пищальників, дві з половиною тисячі латникіа, двадцять дві тисячі копачів і шість тисяч вершників легкої кінноти, а також скарбників, зброярів, ковалів та інших майстрів-ремісників, без яких не обійдешся в поході. Мало це військо ще й двісті важких гармат.
Усі вояки Грангузьє були сміливі, моторні, розумні й кмітливі хлопці; всі були міцні тілом і бадьорі духом.
І я порівняв би його військо з музичним органом або з годинниковим механізмом: таке було все в ньому зграйне, доладне, узгоджене й вивірене. Що правда, то не гріх І..
Граф Хвальконю, повернувшись до Ла-Рош-Клер-мо, розповів Пікрохолеві про те, що з ним приключи-лося і що довелось йому бачити. А потім став умовляти короля, щоб той замирився з Грангузье. Він казав, що Грангузье — напрочуд шляхетний, добрий і достойний володар, що сварка пастухів і пекарів — це не причина для війни. Він запевняв, що у Грангузье велике військо, що всі бійці його, як прийдеться, стоятимуть на смерть, що ця затія може скінчитися для Пікрохоля зле.
Та ледве він скінчив свою мову, як обізвався Беш-кетон:
— Горе тому володареві, підданців якого легко підкупити І А граф Хвальконю, я бачу, саме такий. Ваша величносте, він ладен був зрадити вас, перекинутись до ворогів і піти супроти вас! Він — ниций боягуз. Я зневажаю його за двоєдушність і підлоту!
Хвальконю не міг стерпіти такої образи. Спалахнувши гнівом, він вихопив шпагу, кинувся до Бешкетона й заколов його.
— Такою смертю помре кожний, хто насмілиться зводити наклепи на вірного слугу вашої величності! — мовив він до Пікрохоля.— Я був, є і завжди буду безжальний до облудників і дурисвітів!
Та король ураз розшаленів.
— Для того дали тобі шпагу, щоб ти на моїх очах заколов нею Бешкетона?! — зіпнув він.— Мого незрадливого підданця, мого щирого приятеля?.. Смерть тобі, смерть!
Він прикликав лучників і звелів їм четвертувати графа.
Наказ було негайно виконано.
Чутка про Пікрохолеву жорстокість розійшлась серед солдатів. Вони почали ремствувати, а один із воєвод прийшов до короля і сказав:
— Ваша величносте! Я не знаю, чим скінчиться те, що ви задумали, але бачу: на вояків наших наліг сум і духом вони підупали. Зважуся вам нагадати, що вже чимало їх загинуло у сутичках із солдатами Грангузье, і що зброї в нас уже небагато, та й харчів обмаль. А в Грангузье військо велике, міцне, ще й підмога йде — скількись там легіонів. Якщо вони нас обложать, то, боюся, доведеться кінець кінцем здатися.
— Бодай тобі язик усох від таких балачок! — гримнув Пікрохоль.— Ти мов той мелюнський вугор : ще й шкуру не злупили, а вже репетуєш! Хай лишень Грангузьє сюди поткнеться — кривавими сльозами вмиється! Я дам йому такого жару, що пектиме і в плечах, і в спині, і в п'ятах!
РОЗДІЛ XVI
Про те, як Гаргантюа обложив фортецю Ла-Роги-Клермо і як він ущент розбив Пікрохолеве військо
Грангузьє наставив Гаргантюа верховним командувачем війська. А сам залишився в замку і, добрим на-путним словом піднявши дух своїх воїнів, пообіцяв щедро винагородити кожного, хто звершить ратний подвиг.
Військо вирушило в похід. Надвечір воно дісталося до Ведського броду. Одні воїни посідали в човни, інші швидко і вправно звели міст. Незабаром усі були на тому березі.
Просто перед ними височіла фортеця Ла-Рош-Клермо.
Гаргантюа надумав скликати вночі воєнну раду. Однак Гімнаст відвів його в бік і сказав:
— Мосьпане, коли ваша ласка, вислухайте мене. Ви ж знаєте: французи, співвітчизники наші, народ трохи дивний: вони дуже не люблять зволікати, коли вже налаштувалися щось робити. Якщо ж їх зупинити, дати постояти, потупцяти на місці — вони швидко холонуть і втрачають бадьор. Тоді й баби можуть із ними впоратися... Такі вже вони зроду-звіку... Мосьпане! Не чекайте до завтра! Атакуймо фортецю! Коваль клепле, поки тепле...
Гаргантюа, вислухавши свого конюшого, мовив:
— Слушна ваша порада, спасибі! Отже, на приступ!
Він наказав вивести військо в долину, а за пагорбом залишив засідку.
Брат Жан із шістьма загонами піхоти та двома сотнями латників перейшов болото й вибрався на битий Лауденський шлях.
Отже, фортеця була обложена майже зусібіч.
Пікрохольці розгубилися. Вони не знали, як краще діяти: чи йти в долину битися з воїнами Гаргантюа, чи захищати фортецю.
Оговтавшись, Пікрохоль вивів із фортеці в долину латників. їх зустріла злива гарматних ядер. Воїни Гаргантюа, щоб не заважати своїм гармашам обстрі лювати ворога, відійшли трохи далі.
Напнувши луки, пікрохольці посунули вперед. У воїнів Гаргантюа полетіли стріли. Та жодна не поцілила, нікого не вразила — всі пролітали над головами.