I
— Віддай! Ну, Птичкін, оддай!
Маленький, нашорошений, як розгніване кошеня, Вітя Непосида аж спітнів, намагаючись наздогнати Птичкіна.
А Птичкін, голосно сміючись, невтомно бігав по подвір'ю, на мить спинявся, підкидаючи в долонях новенький шкіряний гаманець, і гукав:
— А ти наздожени — я й віддам! — і знову кидався бігти.
— Ну, Птичкін, одда-ай, Птичкін, тебе ж як людину просять, а ти...
Від безсилля і образи у Вітьчиному голосі щось ніби тріснуло, і хлопець мимоволі схлипнув.
— М-мумочка! — насмішкувато процідив Птичкін.— Чом же ти такий слабенький вродився? Ну, на, бери вже, бери!
Птичкін простягнув до Вітьки руку, але тільки-но той підійшов, Птичкін підкинув гаманець високо вгору:
— Ха-ха-ха! Полетів твій гаманець, крильця в нього виросли!
Вітя мовчки підняв з землі забруднений гаманець:
— Собака ти, Птичкін, от ти хто!
— Ну, ну! — обурився Птичкін.— Спробуй повтори — будеш зуби збирати!
— А ти... ти... От я на тебе Акбара випущу, тоді побачимо, хто зуби збиратиме! — і Вітька звитяжно засміявся, уявивши, як Птичкін тікатиме від Акбара.
— Ану тебе! — раптом втратив Птичкін інтерес до Віті і пішов геть, насвистуючи якусь веселу пісеньку. Птичкін завжди тільки свистів, бо слів не вмів запам'ятати. Та йому цього й не хотілось. Досить уже того, що доводилося зубрити напам'ять вірші, англійські слова й історичні дати.
Історичні дати — це було найгірше. Птичкін сидів за столом, підібгавши під себе ліву ногу, і важко ворушив губами:
— Договір Олега з греками був... договір Олега з греками був...
Він сам від себе закрив долонею сторінку в підручнику і щосили намагався пригадати, коли все ж таки був договір Олега з греками.
Птичкін уявляв князя в шоломі і греків, страшенно схожих на тих, що їх бачив він у фільмі про Одіссея, вони, звичайно, як Одіссей, намагалися схитрувати, але Олег розумів їхні хитрощі і суворо дивився на греків з-під важкого шолома. Це було давно, страшенно давно, але коли саме, Птичкін не міг пригадати.
— Ех,— зітхнув хлопець,— дірява голова!
Він поволі, ніби боячись, що хтось зловить його на цьому вчинку, зсунув з книжки руку:
— У 911... 911... 911...
З кухні в кімнату ввійшла мама.
— Винеси сміття, Шурко, і будемо вечеряти.
Шурко невдоволено промимрив щось, сповз із стільця і рушив виконувати мамине прохання. Перед вхідними дверима він побачив маму Непосиди. Мама Непосиди не була схожа на себе. Обличчя її витягнулось, якось навіть перекосилось, аж Шурко зачудовано хмикнув.
— А, ти вдома! — голосно сказала вона.— А мама твоя е?
— Є,— сказав Птичкін.— Ми зараз будемо вечеряти.
— Мене зовсім не цікавить, чим ви збираєтесь займатись! — вибухнула Вітьчина мама.— Поверни негайно гроші! Куди ти їх подів?
З-за Шуркового плеча виглянула мама. Вона була маленька, ще трохи — і Шурко стане вищий за неї, ніби він дорослий, а вона школярка.
— Зайдіть, будь ласка, до кімнати,— попросила мама своїм звичайним тихим голосом.— Які гроші? Про що тут мова?
— У гаманці були гроші. І вони зникли. Три карбованці. Де ти їх подів, хулігане?
Шурко. мовчав. Така вже в нього була звичка: мовчати, коли дорослі кричать.
— Поясніть, будь ласка,— ще тихіше попросила мама.— Я нічого не можу зрозуміти.
— Що тут розуміти! Вітя взяв гаманець, новенький гаманець, такий, знаєте, кашкетик, він хотів показати хлопцям цей гаманець, а ваш син відібрав од нього гаманець, силоміць відняв, а коли віддав, то грошей там не було.
— Добре,—ледь чутно мовила мама, і на щоках її виступили дві круглі рожеві плями,— я поговорю з своїм сином, і... І якщо він узяв ці гроші, то він сьогодні ж їх вам поверне.
— Ну от,— замкнувши двері, мовила мама,— спершу були розбиті вікна, бійки з хлопчаками, вибух у класі і ще багато іншого... А тепер — гроші... Вкрадені гроші! Піди знайди їх і віднеси, чуєш?
— Я не брав! — похмуро, не дивлячись на матір, відповів Птичкін.— Щоб мені здохнути, коли я їх брав! Звідки я знаю, де вони!
Мама не запитала, де він вчиться так говорити: щоб мені здохнути! — вона тільки зітхнула:
— Спробуй все-таки знайти.
А потім відвернулася, зітерла з брови щось невидиме і пішла знову на кухню. Звідти смачно пахло підсмаженою картоплею і салом, але Шурко не пішов вечеряти. Він сів на стілець і вперто, до скрипу, зціпив зуби.
— Договір Олега з греками був підписаний 911 року,— голосно сказав Шурко і ще раз зціпив зуби.
II
Ще не стемніло, а всі хлопці в дворі вже знали про пригоду з гаманцем.
— Ой ти ж! — сказав, присвиснувши, Олег.— І ти навіть не запримітив, як він їх звідти витяг? Ну й спритний Птичкін!
— Це він двадцять разів зможе подивитись "Чапаєва"! — позаздрив Мишко.
— Дурні! — розсердився на них Марко.— Тут крадіжка, а вони про кіно!
Тільки Санько мовчав. Він стояв, заклавши руки в кишені, й уважно дивився на Вітьку. Так уважно, ніби ніколи досі не бачив плосконосого Вітьчиного обличчя.
Вітька сидів на лавці, біля його ніг лежав Акбар, поклавши на широкі лапи велику квадратну голову. Акбар мав три золоті медалі, і Вітька пишався ними, ніби це йому дали на виставці медаль, а но псу Акбару.
— А нащо ти брав з дому гаманець? — раптом запитав Санько.
— Чого ти причепився? — спалахнув раптом Вітя.— Я ж усе розповідав...
— Того я причепився, що ти брешет! Не брав Птичкін у тебе грошей, нащо йому твої погані гроші з твого поганого гаманця!
— Дурень! — тоненько скрикнув Вітя.— То я що ж, по-твоєму, сам у себе гроші вкрав?
— Не знаю, де гроші поділись, та тільки не міг їх Птичкін узяти!
Птичкін дивився на них крізь вікно на третьому поверсі і здогадувався, що говорять про гаманець. На столі лежала розгорнута книжка, на все життя, мабуть, затямив Птичкін, що договір Олега з греками був підписаний 911 року, але нічого більше не лізло в голову.
Птичкін почухав потилицю, подумав, ще раз почухав потилицю, щось сказав сам до себе, а потім відчинив шафу і витяг коробку від черевиків, де лежали всякі його скарби: старий складаний ножик, цвяхи, шматок пемзи, крейда, якісь залізячки і клешня краба. Шурко понишпорив у коробці, витяг щось і заховав до кишені. А потім вийшов з кімнати, тихо відчинив вхідні двері і пішов униз, на другий поверх, де жив Вітя, його батьки і пес Акбар.