Галілей

Страница 2 из 3

Плужник Евгений

А над містом пливуть тумани...
Орбітою лине Земля...
Як тихо безлисті каштани
Шумлять...

Десь зерно під ораним хутром
Вже, певно, рости почало...
А ніч так спокійно і мудро
До мене схилила чоло...

О ноче!
Ти чуєш, як стогне
Жадана моя тишина?
— Бо істини вічної вогник
Дорівнює жмені пшона!

О ноче!
А хто ж тому винний,
Що ближче, ніж вічність,— куліш,
І мрія буває — двогривений?
Чого ж ти мовчиш?

Чого не ричиш
Над нами
Громами
Так,
Щоб змішались докупи гами,
Щоб догори ногами
Все!

Хай тоді день несе
Зойки! Нехай ридають!
Може ж, хоч так пригадають,
Що серце в людини є!

Бачиш — гниє
І досі
На розі
Каліка безногий?

І це там, де усі дороги
У прекрасну ведуть далечінь?
Так з яких же таких причин
Простягає огризок людини руки,
Тільки що не хапає за брюки —
Кумедний такий!
А навколо плювки...
Бруд з усіх місць...
Певне, що нелегкий
Хліб
Їсть!
О!
Тож-бо й воно!

Ах, який це сюжет для кіно!
Які побутові трюки
Може дати, наприклад, безрукий,
Що з очима, повними муки,
Виє в пики фарбованих баб:
— Цигарки Гостабфаб!
Ех!

А ще краще сліпець біля тину,
Що, зігнувши дугою спину,
Виє кожну хвилину:
"У каміна".
А хвилина
Годину
Непомітно за руку веде...
І ніде
Не спочину!
Ніде
До загину...
Ніде!

І обличчя моє бліде
Не одягне ніколи усмішки,
Що бувала колись у людей
Над сторінками мудрої книжки...

Ах, ця мудрість!
Десяток слів.
Ну навіщо поеми й промови?
Головне — заробив і з'їв,
І щоб трошки здоровий!

І тоді вже, ноче, дивись —
Не врятують наради й накази,
Коли там, де серце колись,
Буде клаптик такої фрази!

І не вірю, не вірю — ні! —
Що сотворить добро недобрий!
І погасли по вікнах огні...
І туманиться обрій...

Місто спить.
І стоїть
На сторожі
Біля нього
Засмучена мить...
І болить,
І болить,
І болить...

Ой мій болю!
Ти днів моїх радосте!
В далечінь тебе час несе.
Може, там колись з тебе виросте
Виправдання за все!

О мій болю!
Єдиний!
Прекрасний!
Жертва моя далеким братам!
Там —
Біля ніг нової людини! —
Згасни
Коло радісних брам!

А я тобі дні віддам,—
Славлю тебе, великий!
Вірю — сльоза одинока каліки
Важить більш, ніж промови, баланси
і тисячі віршів і драм!

Там —
Вам,
Нам,
Тобі,
Мені, їм —
Гей —
Всім,
Всім,
Всім,—

Так буде:
Прийдуть дужі, щасливі люде;
А земля така й не така:
І машини прекрасні всюди,
Й без мозолів кожна рука.

І ось сядуть вони на квітчастих луках,
І розступиться час.
...І в крові, на Голгофі, в муках
узрять нас.

Тоді голос — від моря до моря:
— Що з вас кожний робив тоді,
Як творилося наше вчора
На землі, від крові рудій?

І ось вийдуть похмурі й скажуть:
— Ми
Не хотіли, щоб правду нашу
Витягали з пітьми!

Знали смак у коханні й лікері,—
Та чи винні ж у тім, скажіть,
Що не знали зовсім про двері,
Що вели за біжучу мить?

Ну, пороли там часом... Одначе
Не звертались ніколи на "ти"!
Й раптом крикне хтось нетерпляче:
— А женіть їх під три чорти!

Тоді вийдуть горді, мов льви!
І не я... і не ви...
Інші.
Скажуть:
— Ми ті,
Хто, вірні меті,
Йшли безупинно до неї! —
З темних проваллів на скелі круті,
Світлом безсмертним укриті,—
Гей, через кров, через трупи братів!
Кожний хотів
Перший меті
Кинуть під ноги лілеї!

Ми умирали за неї!
Ми убивали для неї!
Ми їй усе, що могли, віддали!
Так, наче кожен малий,
Очі у всіх змолодніють!
Благословенний, коли
Здійснену бачиш надію!

Хором земля й небеса:
— Благословенні довіку,
Хто себе кров'ю вписав
В книгу безсмертя велику!

Далі посунуть без ліку,
Збившись безглуздо докупи,
Трупи,
Яких я щодня зустрічаю
Після вечірнього чаю
На пішоході...
Годі!

Довго тягтиметься мить...
Вітер неначе безкрилий...
Потім до них: ідіть,
Бо не відали ви, що творили!

А після них...
Тоді...
Вийдемо ми, бліді...
Я і ті,
Хто зі мною...
Ті, що в житті
Похилились травою!
І бліденькі-бліденькі ми всі...
І такі якісь... непомітні...
А навколо у всій красі
Часи заповітні!

І, здається, спокійно-спокійно нам.
І сказати нам зовсім нічого...
Ах, що вічно щасливим братам
До нашого болю нічного!

І тоді говоритиму я
(Ой ти доле моя!) —
так приблизно:
— Не дивіться на нас так грізно!

Ми тихенькі, тихенькі...
Як шепіт трави...
Ми той гній, на якому ви
Виросли пізно.

Не герої, не жертви... ми так собі…
Ті сіренькі, маленькі люди,
В кого серця гарячий бій
Болем виснажив груди!

І боліло, боліло нам
Там...
в днях...
Ах!
Не треба!
Під наметом нового неба,
На просторах полів нових —
Нині відпускаєши рабів твоїх,
Часе!

Бо ми бачили муку твою —
І вірили в радість!
Бо ми бачимо радість твою —
Змучені...
І нам скажуть тоді: відпочиньте!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ах, ноче!
Вибач, що так охоче
Я розв'язав свого язика!
Це вже звичка в мене така —
Поговорити!

Та й не всім же діло робити:
Безробітний я третій рік —
От і звик.

І признатись — інтелігент...
Ну і всякі такі слова...
Та й до того ще на момент
Завернулась мені голова.

Це вже наслідок недокрів'я:
Небагато хліба в півфунті!
Пам'ятаєш таке прислів'я:
"Transit gloria mundi..."

А проте це, звичайно, дурниця!
Просто в серці мені убого.
Спіть спокійно, кому ще спиться,—
Тільки й всього!