Стяглися сармати, двинули тісним натовпом, і почало княже вояцтво йти врозтіч.
Тут махнув князь берлом. Враз ув'язали до стрімкого коня нову княжу коханку, Лоан синьооку, вразили списом коня й пустили його на сарматів.
Хмарою посунув до вершника ворог, і, мов те гайвороння, сипнуло вояцтво вперед із новим завзяттям.
Стрімголов кинувся й Вар — тільки свист застряг у вусі, тільки хряскали кістки під ударами.
IX
Спадала сутінь. Аж тоді побігли сармати, вкриваючи долину трупом.
Ще довго зітхала долина, досхочу впивалася паморочна помста.
— А де той юнак, що в бою загатив мені дорогу падлом? — гукнув князь.
Привели Вара.
— На, вояче, випий з мого рогу. Тобі справді не бракує відваги.
— Так, володарю, але бракує сприту. Я ще не заслужив із твого рогу пити. Як заслужу, тоді дозволь.
— О, як бачу, ти слуга горливий. Що ж, коли так, то з цього дня ти мій найближчий джура.
І кинув йому перстень із своєї руки.
X
Соковиті дні проходили запашно, падали у безвість ночі, і росна паморозь в степу від сутінок аж до світанку.
А там десь: гей та гей... Там басмани, нагаї.
— Нічого, ждіть, та тільки не проґавте,— з наметів прокрадався княжий джура,— тепер я з вами д'останку. Та тільки ж не проґавте.
У відповідь була зневага. Вже знали, як у наметах вихваляють джуру, яку йому складають шану.
— Базікай, джуро!.. Коли чужинцям продавали, то ти тікав, ховався, тепер за персня сам продався.
Розгнівано спалахкував юнак, але слова зів'ялим листям падали на вітер.
І йшов понуро.
На вовчих шкурах пестив князь синьооку гайдарку, а він низенько схиляв голову. Він тишком-нишком у траву й несамовито ножем збивав на піну землю.
— Пождіть! — тужливо серце морем зеленастим. — Я ж не тікатиму, я ж д'останку...
XI
Була ніч. Не пахли медом трави. Пахли намети кумисом, вином і потом.
Над чадним вогнищем запійний гул. Обіймали юнака в розгулі, слинили цілунками:
— У нашого князя джура, як пес.
І непритомно в корчах падали, засинали.
— Ой, джуро, не дрімай... — гарячий шепіт пурхнув понад вухом.
Аж то повзла розпатлана Лоан.
— Він сьогодні і мене прогнав з намету. Сьогодні він нарешті сам. Іди!
Схопивсь юнак, пішов.
(...десь тільки йокнула сокира і в черепі
застрягла вічним сном...)
А вийшов — заточився, наче п'яний.
(...десь там гасали одурілі коні — іржала ніч...)
Ще довго кумисом кропили чадне вогнище, сміявся юнак довго і щасливо.
XII
Вранці бризнуло сонце вереском:
— Князя убито!
Дзенькнуло, блиснуло в таборі острахом, але хто знав?
— Князя убито! — стугоніло, котилося в простори.
А вже найлюбіших князеві джуру й коханку схопили, зв'язали, вже поспішно ввесь табір докупи зганяли, в жалібний похід виряджали.
І попливла тьмяная туга...
Падали в тугу ночі, згорали в сонцевії дні.
А світанками карбував дідуга свою палицю. Три десятки рубчиків накарбував — тоді лише втихло рипіння возів, стомлено пав на могилу жіночий лемент.
Глибоку могилу копали в степу, щоб ніхто не порушив спокою ані грізного князя, ані його найближчих — синьоокої Лоан і завзятого Вара.
Тільки гайдарі, засипаючи тую могилу, добре знали, кого ховають, і мовчазно складали велику клятьбу.
Табунами розбіглися дні, розбрелися в задумі віки довгогриві, а в степах, переможно оспіваних грудками, ще й досі стоїть могила.
Пролетить бистрокрилий над нею, торкне лопушиння. Лопушиння не встигне вклонитися, а він уже ген-ген розчісує жита.
Харків, 1925