Гайдамака

Страница 3 из 5

Валерьян Пидмогильный

— Шанування й поважання глибокої старості дідуневі Андрію Петровичу, що прослужив сорок сім і три роки.

— Спасибі, голуби мої, спасибі,— каже Андрій Петрович.— Ну, малюйте собі з Богом.

— Андрію Петровичу, можна тихенько заспівати?

— Співайте, тільки не дуже голосно.

Затягують: "Ой у лузі", "Шабленку" . Співають і малюють. Коли співи облишать, починають розповідати що-небудь цікаве, сміються. Андрій Петрович сидить коло груби, гріє старечі кістки й кожного разу неодмінно питає:

— Ну, панове, як же наша революція?

Цього питання вже досить, щоб почалися політичні змагання. А Андрій Петрович під палкі промови тихенько дрімає на стільці. Ніхто його не буде, й йому, сонному, не роблять капостей того, що він нікому не заважає.

Чується дзвоник. Андрій Петрович прокидається, натягає кашкетку й іде до дверей. За ним шикується увесь клас: хто несе зшитки, хто підставки, хто так іде. Як вийдуть у коридор, то затягують Андрію Петровичу: "Со святими упокой" і "Вічну пам’ять" . Дідусь іде попереду й радісно сміється: йому приємно, що учні його люблять. А ззаду підіймають догори підставки, ніби то корогви. Так провожають аж до вчительської, а потім...

— Хто ти такий?

Олесь здригнувся; перед ним стояв червоногвардієць, видко, хтось із начальників.

— Гайдамака.

— Я бачу, що не цар. Ти по своїй охоті?

— Так.

— Туди його,— хитнув головою начальник на зв’язаних старшин.

Козаків пустили на волю як несвідомих, а старшинам і Олесеві накинули обвинувачення у змові проти совітської влади, організації бунту й озброєного відпору та повідомили, що везуть їх у Харків на революційний суд.

— Ви знаєте, що революційний трибунал неодмінно засуде вас на страту? — спитав у Олеся гайдамацький хорунжий.

— Мабуть,— байдуже відповів Олесь, але не вірив у можливість своєї смерті. Його більш турбувало те, що йти не було жодної змоги. Черевики так зашкарубли і стали такими тісними, що кожний крок завдавав невимовних страждань. Олесь ішов, ледве тягнучи ноги: ступати було занадто боляче.

По шляху до станції на залізниці Олесь не пройшов і півверсти, як звалився на сніг і рішуче сказав, що далі не може йти. Прибігли червоногвардійці.

— Вставай! — гукнув на Олеся один із них, молодий, зі злими очима й маленькими вусами. — Вставай, блазню! Ач, прокляті гайдамаки! Баламутити народ баламутять, а як лихо, то немощні які робляться. Вставай не прикидайся!

Олесь знову сказав, що йти не може.

Тоді другий червоногвардієць з ненавистю вдарив його по ногам батогом. Олесеві зробилось боляче й соромно. Ударили його й вдруге і ще дужче. Олесь якось похапцем схопився на ноги, зробив три кроки й упав, зовсім знесилений і принижений, лицем на сніг. Він не хотів нічого бачити й чути.

Навкруги засміялись.

— Ось вам і гайдамацький генерал!

— А ще по своїй охоті пішов! Бач безсиле яке! З-під материної спідниці вирвався. Буржуй!

— Справді що буржуй! Дивіться, пальто з смушевим коміром.

Олесь не стримався; його взяла злість того, що вони знущалися над безсилим і обеззброєним ворогом. Прокляті боягузи! Вміють тільки мирних людей розстрілювати. Він повернувся й сказав:

— А вам заздрісно, що в мене пальто гарне? Так пограбуйте. Ви ж усі колишні злодії та душогуби!

Червоногвардійці оторопіли від таких сміливих слів.

— Е, он воно що,— протягом проказав той, що назвав Олеся генералом. — Он він куди!

— Та що ми будемо з ним вожжатись? Багнет під бік, та й край!

— Ні, цього не можна. Знаєш, що зоборонено. А ми його до комісара. Хай розмалює його, як треба. Ходім, ти!

На Олеся найшов запал:

— Не можу я йти.

— Иш, падло! Та я тебе...

Олесь побачив коло грудей вістря багнета, але це не зробило на його жодного враження.

— Коли!

Червоногвардійці почали лаятись і змагатись, що робити з "генералом". Олесь лежав і посміхався, він був переконаний, що Бог не дасть йому загинуть. В той же час було приємно бачити, що він несподівано звернув на себе увагу. Олесь з радістю думав, що червоногвардійці ставляться до нього не байдуже, а зі злістю. Нарешті червоногвардійці з рушниць зробили мари й з лайками й нахвальками понесли Олеся як зраненого, йому було весело. Донесли до воза з харчами й поклали там.

— Стривай, доїдемо до станції,— нахвалялись вони.

Що б його не чекало на станції, а зараз Олесь був радий тому, що їхав. У ногах помаленьку ворушилася кров; Олесь почував це. Його поклали на спину, й тому-то було видко неба. Воно здавалось Олесеві якимсь новим і надзвичайно чудовим, ніби він уперше на віку побачив небо.

— Немов я ніколи не помічав його раніш. Хмарки білі, волохаті, виснуть наді мною й не рушаться. Їду вперед, а як дивиться на небо, то немов стою на місці. Не трусить. Тільки повітря холодне. Фу, чого це так руки заніміли?

Олесь підніс руки до рота й почав дмухати на них. Руки стали нагріватись.

— А як заплющити очі, то здається, що лежиш на постелі. Заснути б, чи що? Де це я? А, мене везуть на станцію, там буде розправа, Я їх образив... Що ж, бити будуть чи уб’ють? Ну, нехай: все до того йде. Звичайно, я бажав цього. Чудна я людина! Зараз силкуюсь пригадати, чого я пішов сюди, чого кладу в домовину батьків — і не можу дати відповіді. А може, вже й померли батьки? Я ж із дому пропав безвісти...

Серце боляче защеміло.

— Все одно, все одно край... Я вже загинув; хоч і не вб’ють тут, то все одно незабаром помру від туберкульозу. Не жити мені... А, Бог... Господи, поможи, порятуй! Я ж вірю.

Олесь розплющив очі. На небі ті ж хмарки.

"Там високо недосяжний Бог. Він бачить все. А скільки зненависті!.. Я теж ішов людей вбивати, гадав знайти спокій у бою. Мені молитись треба. Нема мені спасення й на тім світі, я загинув. Якось покірливо я все терплю, як плоха тварина. Що падає — те я й беру. Хіба я здобув що-небудь боротьбою, хіба я боровся? "Борітеся — поборете!" — це гасло тієї партії… есерів . А я хіба поборов що-небудь? Я не есер. Я пішов сюди битись... так. Але не во ім’я повинності й боротьби, а з одчаю. Я тварина малодушна. Хе, хіба ж то людина, хто не вміє поставити себе серед інших людей? То ж корова. Ось мене везуть на смерть... Чого ж я не радію? Я ж шукав смерті. Дурень, хіба людина мусить шукати смерті?! То вже не людина, а недолюдок. Розстріляють мене — добре, залишать живим — буду жити, посадять у в’язницю — буду сидіти. Хіба ж я буду пручатись? Я нікчемність! Хе... мене може роздушити кожний. Підійде червоногвардієць, проведе ножем по горлянці — і каюк, нема мене".