Розділ XXIV
Загальна гонитва за гайдамаками почалася з перших чисел липня. Найкрупніші особистості гайдамаччини вже позбавлені можливості діяти. Гонта, Білуга, Шило, Потапенко — у руках поляків. Залізняк і Швачка — у київській в’язниці. Залишаються на волі Неживий, Бабась, Волошин, Саражин, Журба, Губа, Галайда, Дейнський, Шеремет; та це світила другої величини. Більше за інших самостійно діє Неживий, який колись, обпалюючи горшки, говорив: "Хоч день, а буду паном". Тепер він справді пан. Врятувавшись від російських військ під Уманню і відокремившись від Залізняка, він попростував туди, де й раніше діяв, коли гайдамаччина тільки починала поставати біля либединського і мотронінського монастирів і коли бунт тільки розгорявся у Смілянщині. У Чигиринській губернії він зібрав досить значну ватагу, і подібно до Залізняка, проголошував, що має грамоту від коша на знищення шляхетства і жидівства. Селяни, до яких ще не дійшла звістка про поразку гайдамаків під Уманню, довірливо йшли під команду Неживого, тим більш, що служити у нього було вигідно і у кілька днів можна було збити чималі гроші. Все набуте зграєю добро йшло у дуван (поділ). За Неживим пішло також і кілька запорожців. Він говорив, що має намір організувати похід у саму "Лядщину", хоч, невідомо, з яких міркувань, довго залишався у чигиринській губернії і роз’їжджав зі своєю зграєю по околицях, можливо, готуючись кинутися у глибину "Лядщини" тільки тоді, коли його зграя досягне значних розмірів, як це збирався зробити Бабась. У цей час він командував сотнею гайдамаків, за складом побільшості з селян, але не з самої голоти, а з людей заможних і сімейних, з таких, які мали "достатнє майно". Люди його команди (себе він називав "командиром") були озброєні піками, за звичаєм гайдамацьким, дехто мушкетами, а дехто тільки шаблями. Місцеперебування Неживого було у селі Медведковому київської губернії, де він розташувався як повний господар села. Втім, він добирався до Білої Церкви, і цей похід, мабуть, і був причиною швидкої загибелі цього проводиря гайдамаків. Біла Церква віддалася під протегування Росії, і генерал-губернатор Воєйков вислав гарнізон для захисту цього міста. Про зграю Неживого дізнався також і висланий Воєйковим проти гайдамаків з трьома ескадронами гусарів сербський полковник Чорба.
Ми вже сказали, що як видно з дій гайдамаків, у голові кожного з них засіло переконання, що вони діють заодно з росіянами. Їх не похитнули у цій думці навіть катастрофа під Уманню і арешт російськими військами декого з їх проводирів. Без сумніву, вони вважали, що Кречетников із своїми карабінерами і донцями зрадили Росію або підкуплені поляками, тому й напали на гайдамацький табір під Уманню. Гонта висловив це прямим звинуваченням Кречетникова у зраді і тим, що зухвало сказав йому: "Закуй і себе разом зі мною". Гайдамаки були переконані, що роблять таку справу, за яку їх і схвалить, і винагородить Росія. Тому вони, видимо, й не боялися російських військ, як ми це бачили у щоденнику Калмикова у розповіді про те, як донці пов’язали цілу зграю гайдамаків тільки тому, що ті думали разом з донцями йти на Варшаву. Ця переконаність гайдамаків у співчутті Росії до їх подвигів згубила й Неживого.
Полковник Чорба, з’явившись зі своїми гусарами у село Галаганівку, прикордонне з польськими володіннями, і, не входячи у Польщу, став писати запрошення Неживому, аби він приїхав до нього зі своєю зграєю для якихось переговорів ("для неякогось уговору і ради"). Гайдамаки говорять, що Чорба робив це "підманом". Польські ж письменники повідомляють, що Чорба запросив Неживого на бенкет (zwabiwszy na ucztę). Довго гайдамаки не піддавалися обману, та переконання у солідарності своїх дій і політичних планів з діями і таємною політикою Росії спонукало Неживого, як і інших гайдамаків, довіритися російському генералові. Він залишив Медведівку і рушив зі своєю зграєю до Чигирина, де й звелів очікувати себе, а сам з єсаулом своїм, яким був призначений медведівський писар, і з сотником міста Канева, який також служив у нього під командою, відправився до Чорби. Замість бенкету і наради, на Неживого та його ад’ютантів там чекали кайдани: Чорба негайно звелів арештувати їх і закувати у заліза. Залишена під Чигирином зграя відправила у Галаганівку нарочного для розвідування, яка доля спіткала їхнього командира, і, повернувшись, той об’явив, що Неживий, його єсаул і канівський сотник взяті під караул. Не маючи проводиря, зграя відразу розсипалася, а потім, зібравшись знову малими групами і обравши собі проводирів, гайдамацькі зграї Неживого продовжували свою справу у менших масштабах, виходячи на здобич з лісів либединського монастиря і знову ховаючись у цих лісах при найменшій небезпеці.
Проводирем подібної зграї, яка склалася з роздрібнених частин зграй Неживого, є Бондаренко.
Бондаренко був малоросіянин, російський підданий, а не поляк, і народився у лубенському полку чигирин-дубровської сотні у селі Могулевці. Батько його був Василь Бондар, "звання посполитого". Коли син його Федір Бондаренко, майбутній гайдамак, був ще дитиною ("будучему йому ще малолітну"), Бондар перейшов у Польщу і оселився в чигиринській губернії в селі Чаплинцях. Після смерті батька жив там і Бондаренко. 1768 року, коли гайдамаків розбили під Уманню, "у петрів піст" до села приїхав Неживий, або, як висловлювався потім на допиті Бондаренко, "неякись (якийсь) Семен Неживий". Називаючись запорозьким козаком, "уманським курінним", Неживий "об’їздив усі тамтешні околичні села", прибув і на батьківщину Бондаренка, оголошуючи при тому, що у нього є неякийсь дозвіл а від кого, він, Бондаренко, по своїй простоті (як сам сказав на допиті) не дошукувався, — збираючи чату, при якій йому бути командиром, і йти з нею в Лядщину на викорінення ляхів і жидів".
Бондаренко, як сам зізнався згодом, можливо й фальшиво, "будучи тим дозволом, ним (Неживим) оголошеним, переконаним, і до того ж бачучи, що багато тамтешніх мешканців, залишивши свої домівки і чимале майно, йдуть до нього у команду, і сам спокусився йти з ним разом, куди накаже. Так, залишивши у Чаплинці мати свою і все своє майно, пристав до чати Неживого, в якій було до ста чоловік кінних і піших, одних з ратищами, інших з мушкетами, а третіх тільки при шаблях".